Утоплене кохання

     Поблизу Дроздова, поміж розкішних ланів золотої пшениці, посміхається сонцю озерце. Всі називають його Топильцем.

     Кажуть, що це озерце колись було ще глибшим, а вода – чиста-пречиста та ще й цілюща. Принаймні, селяни прополіскували порізи від ножа чи серпа саме нею. Хто ж тут купався, ставав ще міцнішим, наповнювався дивовижною силою.

     А ще Топильце було чудовим місцем відпочинку, куди разом з іншими приходила і молодь. Тоді вже вона і веселилася досхочу, і заспокоювалась, і отримувала розраду на тлі чарівного краєвиду.

     Проте найліпше почували себе тут закохані. Тож не дивно, що саме це озерце обрали для своїх побачень місцевий панич Петро та селянська дівчина Галя.

     Скільки чарівних слів почула Галя від коханого, скільки пестощів і ласки зазнала від його рук – не переказати. Та знайшлись лихі люди, котрі, позаздривши чужому щастю, оббрехали дівчину та пустили про неї недобру славу.

     На жаль, панич повірив не коханню, а пліткам. Цьому посприяли і батьки, які не бажали, аби син женився на простолюдинці. А від так швидко знайшли рівню, та почали готуватися до весілля.

     Що й казати, приголомшила Галю ця звістка. Але не вірила ще, все ходила до Топильця та чекала. Між тим коханий все не приходив і не приходив.

     А одного дня вітер доніс до озера звуки музики та весільних пісень. Отже, зрадив Петро, проміняв кохання на ще більші гроші.

     І така туга охопила Галю, такий відчай, що не захотілося більше жити. А відтак кинулася в холодні обійми озера та знайшла там врешті-решт одвічний прихисток.

     Коли ця звістка дійшла до панича, дуже засумував він. А тут ще й нелюба жінка підлива масла в огонь: це їй не так, те ... Словом, тільки й радості було, що прийти до озера та уявляти, як зустрінеться колись з Галею, обійме її, розцілує...

     Але так тривало недовго. Прийшовши в черговий раз на Топильце, Петро вирішив остаточно з’єднатися з коханою. Не на цьому, так на тому світі. А вирішивши, дістав з рукава хустинку та опустив на воду.

     — Забери, Галю. Це ж та хустина, що ти дала. Забери, обмотай серце, щоб не щеміло у воді.

     Ці слова панича були останніми. Опісля його поглинуло холодне Топильце.

     З тих пір на озеро не ходять не лише молоді, а й все село. Той же, хто коли-небуть наблизиться до нього, здається, чує голоса, що долинає з глибини, та бачить, як вночі закохані любляться на своєму звичному місці і радуються життю на цьому світі. А на світанку, аби їх знову не узріли лихі очі, Галя і Петро зникають у темній воді.

     Ну а озеро з тієї сумної пори всі стали називати Топильцем.