На південному сході Рівненщини по обидві сторони автотраси Київ - Чоп розкинувся чорноземами Гощанський район, територія якого займає 5 тис. кв. км. лісостепової зони і перетинається з півдня на північ річкою Горинь. Райцентр розташований за 300 км. від столиці України, за 280 км. від міста Львів.
Здавна Гощанський край приваблював своїми чарівними краєвидами, а наукових дослідників рослинним світом та археологічними знахідками, бо має він багату історію свого зародження, становлення, розвитку.
Гостинні, щирі люди краю будуть раді дружнім стосункам співпраці. І в цьому переконається кожен, хто знайде у щоденних круговоротах можливість відвідати куточок Погорини, де колоситься пшениця, шумлять ліси, стрімко біжить швидкоплинна Горинь, дихає легендами історія.
Сподіваємось, що знайомство з даними матеріалами збагатить вашу уяву і знання про унікальні залишки минувшини, живих свідків призабутих віків:

 

 

 

Гощанський парк XVIII століття - один із двох парків Рівненської області - пам’яток садово - паркового мистецтва загальнодержавного значення. За даними польського історика Афтаназія, парк виник наприкінці XVIII ст. у маєтку Станіслава Костки Мєнкевича. Він не був одружений, то все своє майнове помістя відписав своїй небозі Октавії Чертветинській (1808-1882 роки), останній з Гойської лінії. Вона стала власницею великих володінь, які отримала після смерті батька, матері і дядька. Нктавія вийшла заміж за Михайла Валевського з Тучина. Поміщики Валевські та їх садівники в 40-х роках ХІХ ст. окультурили парк, який займав 15 гектарів. Він став окрасою садиби поміщиці Октавії. Древній парк у садибі Валевських прекрасне творіння рук людських і природи є одним з найбільш цікавих на Україні. Більша частина парку мала ландшафтне планування. В ньому було мало прямих алей, а більше звивистих стежок і доріжок.

 

 

На галявинах, де колись відпочивали господарі парку дерева висаджені групами. Одиночні дерева висаджені посередині галявини, або скраю певної групи, чим підкреслюється їх особливість, цінність. Ростуть тут сосни, модрини (що належать до роду хвойних порід), ялини - вічнозелені красуні, дуби про груповані за певними породами та древня липова алея. Багатство і окраса парку - це дерева, які тут були посаджені ще пару століть тому: яловець звичайний, яловина колюча, верба біла та липа широколиста. Вони представлені тільки своїми декоративними формами, відповідно колоновидною, голубою, плакучою та розсіченолистою. Клен гостролистий, ясен звичайний та дуб звичайний представлені, як типовими рослинами, так і декоративними формами, перший - кульовидною та Кведлера , другий - плакучою, а третій - колоновидною. Усього унікальних дерев на території парку 51вид, та 8 форм голонасінних (усі дерева) та 43 форми покритонасінних (39 дерев та 4 кущі).

 

 

Тут є багато дерев, які мало поширені, або навіть дуже рідкісні. Прикрасою парку є дуб з пірамідальною кроною, батьківщина якого Північна Америка. А дуже цікава рослина - софора японська, подібна до білої акації, тільки без колючок. Кора в неї гладенька і зеленувата, листя як у білої акації - непарноперисте. Крона гілляста, розлога, за формою округла. Цвіте софора і рясно плодоносить один раз на два роки. Софора - чудовий медонос. Росте тут і коркове дерево бархат амурський, батьківщиною якого є басейни рік Уссупі і Амура. Старожилами парку є клен гостролистий Шведлера (з червоним листям) та сосна Веймутова з мякою шовковистою хвоєю і тугими вузькими шишками. Загадковим та безперечно унікальним дервом є гінго. Це дерево динозаврів та дерево кохання. Гінго дволопатеве - нащадок буйних лісів третинного періоду, його ще називають «більоба - жива закамянілість». Має стрункий стовбур і красиве дволопатеве весною ніжно - зелене, влітку смарагдово - зелене і восени золотисте або лимонно - жовте листя. Неповторно своєрідне жилкування, форма і будова кожного листочка, який ніби склеєний з окремих хвоїнок, нагадує мініатюрне віяло. Це загадкове дерево вперше в 1560 році знайшов лікар голландського посольства Демпфер в японському місті Нагасакі. В 1712 році описав його під ім’ям «гінкго», що означало в перекладі «срібні плоди», або «срібний абрикос». В 1730 році лікар Демпфер привіз це дерево в Європу, в Міланський ботанічний сад, відтоді воно швидко увійшло в моду і стало окрасою багатьох ботанічних садів. А в 1754 році дерево було завезене в Україну і прижилося в Гощі. У японців і корейців гінкго вважалося священним деревом, воно прикрашало місця біля храмів та інших святинь. Дволопатеве гінкго залишилося єдиним представником сімейства і роду рослин, які були поширені на землі ще в мезозойську еру (близько 115 млн. років тому). Дерево не горить.

 

 

У будь яку пору парк є своєрідним і неповторним видовищем. Ще збереглися рідкісні чагарники та дерева. Серед них горіх американський, береза срібляста, в’язи, явори. Викликає захоплення кількість ясенів та каштанів, стовбури яких в діаметрі сягають більше одного метра. Ви маєте чудову можливість зробити краєзнавчі оглядини унікальної колекції екзотичних порід дерев. До наших днів збереглася лише четверта частина від площі старовинного парку, (близько 3 гектарів), бо частина землі відійшла на територію сучасного стадіону, плодового саду та скверу військової частини. В парку збудовані кінотеатр (зараз Центр дозвілля дітей юнацтва та молоді) літній кінотеатр, Будинок культури, райком компартії. (нині районна школа мистецтв).
Біля центрального входу, височить пам’ятник Т.Г.Шевченку
До 850 - річчя Гощі зроблено реставрацію парку

 

 

Кожне місто, село і навіть окрема вулиця має свою історію, самобутність. В нашому, виколисаному Горинню Гощанському краї, неможливо полишити поза увагою село Дорогобуж. Назва його походить від спільного для всіх слов’ян слова що могло виражати «хай буде бажаним», нехай розцвітає, мужніє, славиться!! і дійсно, коли повернутись до минулих часів, то було саме так: місто Дорогобуж розцвітало, мужніло і славилось.
Нині невелике видовжене вздовж дороги село на автодорозі Київ - Чоп на відстані 16 кілометрів від обласного центру. Саме через ці місця пролягав колись жвавий торговий шлях до річки Західний Буг.
В Лосковському літописі Дорогобуж згадується в записі 1084 року, коли в ньому князював онук Ярослава Лудрого, Давид Ігоревич. В Рівенському краєзнавчому музеї зберігається унікальна знахідка - масивна печатка зі старослов'янським написом "ДАВДЏ". За цього князя на високому лівому березі Горині поставало значне за розмірами місто, центр Погорині. З трьох боків його захищали глибокі яри і болотиста пойма річки. Навколо дитинця були споруджені могутні земляні вали, які захищали резиденцію князя. Загальна площа Дорогобужа, напевно, досягала 20 га - величина досить суттєва для давньоруського міста, яке до того ж мало ще й кілька передмість. Одне з них було, певно, там, де зараз знаходиться невелике село Подоляни. Можливо, це була низинна, "дольна" частина міста, де жили переважно ремісники. Археологи знайшли древню плінфу, глазуровані плитки. залишки мозаїки, що свідчить про існування декорованих мурованих споруд. Тут знайдено унікальні жіночі прикраси ХІ - ХІІ століть, які зараз знаходяться в Рівненському краєзнавчому музеї. Це масивні плетені каблучки-намиста, браслети, обручі, що підтверджують тонкий художній смак та високу виконавську майстерність волинських майстрів.
У XI-XIII ст. Дорогобуж був столицею Рюриковичів - свідчить польський путівник 1934 року. Рід місцевих князів називав себе Дрогобузькими. У 1230 р. Дорогобуж входить до складу Луцького князівства, в 1371 р. переходить до князів Острозьких.
Пізніше містом володіли Заславські, Сангушки, з яких князь Януш Сангушко у 1703 році віддав місцевий маєток одній з бічних ліній роду. В ті часи маєток Дорогобуж був заледве тінню колись величного княжого граду і складався з 5 сіл та самого містечка. Був він протяжністю у 45 км. Після Сангушків Дорогобужем володіли Конєцпольські, Валевські, Завіши, Йодки, а нарешті - російський рід Раковичів. Путівник розказує, що у 1934 р. містечко все ще належало своїм російським господарям.

 

 

У ХІІ століття в місті було збудовано з цегли - плінфи Успенську церкву.
Через яр, на протилежному дитинцю пагорбі, здалека помітні скромні обриси обнесеної квадратом кам'яної огорожі.

 

 

Відомо, що вже в ХІ ст. на цьому місці існував православний Успенський монастир, з 1644 по 1834 роки бувший у володінні братів-василіян. При відбудованому монастирі діяла друкарня. У ній було крім інших книг видано Дорогобузьке Євангліє, один примірник якого віднайдено у приватній колекції букініста на Кіровоградщині. В літературі приводяться дві дати побудови церкви: 1577 і 1582 рр., при чому наявність в кладці великої кількості плінфи свідчить про можливість збереження при перебудові набагато давніших фрагментів. Уніати стару церкву повністю перебудували в (1786 р.) з помітним наміром придати храму "латинські" риси. Архітектура храму лаконічна, як в побудові об'ємних мас, так і в зовнішньому декорі. Звертають на себе увагу високий фронтон з заходу і міцні контрфорси зі сходу.

 

 

Цілісний вигляд церкви сильно змінила пізня триярусна дерев'яна прибудова з сторони головного входу. Цей чужорідний елемент - частина дерев'яної церкви, яка не так давно стояла в Дорогобужі.

 

 

 

 

За однією з легенд в урочищі, між дерев росла чудова квітка, яка була в ті далекі часи дуже поширена, заполоняла всю місцевість. Не боялась вона ні затінку, ні сонця. Ця рослина була невелика, напівповзуча, листя мала маленьке, квіточки тендітні, дивовижно зелені, аж чорні. Привертала вона увагу подорожнього не тільки красою, а й пахощами. Хто побував там і бачив ту квітку зі світло-зеленим листям і темно-зеленими пелюстками, чорною мов оксамитовою серединкою, не міг намилуватися тою красою і тим ароматом. Квітку цю називали - агата. Звідси, напевно, і походить назва місцевості «Агатівка». Саме тут, за переказами старожилів Горбакова, Симонова, Бугрина, Башино мав свій фільварок багатий промисловець та землевласник Піхнов. А оселився він тут, бо довкола розляглася неповторна краса і щедрість природи - річка Горинь, луки, озера, цілющі джерела, прекрасна рослинність. Цю місцину з чудернацькою назвою Агатівка знають не лише в Гощанському районі, а й в області і в багатьох куточках України.
Ідея збудувати місце, де б могли відпочивати, набиратися сил під час літніх шкільних канікул неповнолітні діти хліборобів Гощанського району зародилась у нині уже покійного голови колишнього колгоспу ім. Жданова Петра Литрофановича Воловикова.
Ідея Воловикова П. Л. знайшла підтримку першого секретаря райкому партії Івана Артемовича Булиги. Оскільки потрібних коштів у районному бюджеті не було перший секретар запропонував вести будівництво за народним методом. Тобто кожне прибуткове промислове підприємство і колгосп повинні звести по двоповерховому спальному корпусу на 20-25 ліжок. Вони повинні бути привабливими і неповторними в архітектурному вигляді.

 

 

Будівництво розпочалося у 1979 році за попередньо накресленою працівниками районної архітектури схемою. Першими заклали фундаменти передбаченого житла колгоспи ім.Жданова ( СП «Прогрес», нині Тзов ім.Воловікова), ім. Леніна (колишній колгосп с.Симонів) й радгосп ім. XXV з'їзду ПР— (тепер ДГ «Тучинське»), райагробуд, без офіційної документації, необхідних узгоджень, але з великим прагненням практично втілити задумане. Причому термін зведення цих приміщень обмежувався в часі - за два роки повинні були здатися в експлуатацію «під ключ». В урочищі Агатівка перевірялися здібність, вміння, розпорядливість керівного складу колгоспів, промислових підприємств, служб. Труднощів вистачало, але дуже важливо, що їх долали, не зупиняючи будівництва. А обсяги, як виявилося потім, для району, без перебільшення, й справді були великомасштабними. Весною 1982 року піонерський табір «Агатівка» прийняв на відпочинок перший потік дітей хліборобів. Другий етап розпочався зведенням просторого приміщення клубу-їдальні на 400 місць кошторисною вартістю понад 400 тисяч крб., актовим залом на 400 місць, бібліотеки. За тим побудували котельню, баню, впорядкували профілакторій. Разом з приміщенням зростала мережа комунікацій. Заклад з вузького піонерського табору відпочинку невдовзі переріс у санаторій, який здатний функціонувати не лише влітку, а й взимку. і, зрозуміло, допомагати відновлювати здоров’я не тільки дітям, а й дорослим. Можливості сучасного профілакторію аж надто великі, зважаючи на цілющі властивості повітря та джерел.
Він займає гідне місце серед закладів не тільки профілактичного, а й лікувального типу.
У 1998 році табір «Агатівка» здобув статус санаторію, для нього було придбане потрібне устаткування. Зараз тут діти не лише можуть відпочивати, брати участь в різноманітних заходах, добре харчуватися, але підлікуватися, бо для цього створені всі умови: стоматологічний кабінет обладнаний за сучасними технологіями, душ Шарко, ванни для підводного масажу. Заспокійливо діє при веносудинній дистонії й електросон. Працює кардіологічний, ортопедичний, лор та фізкабінети. Можна зробити масаж, інгаляцію, пройти курс лікування за допомогою солюкса, кварцу, електрофорезу, УВГ. Тут працюють найкращі спеціалісти з районної та обласної лікарень Рівненщини. Представники Червоного Хреста, проводять тут діагностику щитовидної залози дітлахів.
Ше однією родзинкою закладу є фітобар, він став важливою складовою лікувального процесу.
Санаторно-оздоровчий комплекс має чудове лісове озеро площею 5 гектарів, розташоване на території ландшафтного заказника місцевого значення. До послуг відпочиваючих - стадіон із спортивними майданчиками, басейн, ігрова кімната, бібліотека, два ігрові майданчики, відеосалон. В клубі відбуваються концерти аматорських колективів художньої самодіяльності, перегляди кінофільмів, інші масові заходи.

 

 

Неповторні за своєю архітектурою будиночки, різноманітні дерев’яні фігурки, альтанки, цілюще повітря та багато інших цікавих речей які ваблять дитяче око, сприяють чудовому незабутньому відпочинку.
Завдяки сумлінній праці керівника Стахова Петра Івановича та колективу здобуто перемогу у номінації "Найкращий заклад з оздоровлення і відпочинку дітей".

 

Історія цього краю тісно пов’язана з тим населенням, яке проживало на даній землі. А воно було досить строкатим: тут проживали не лише українці, а й євреї, чехи, поляки, німці, росіяни та інші люди інших національностей. Особливо великими громадами проживали чехи, німці і поляки. Купуючи тут землі та заводячи своє господарство вони не забували і про культурні та духовні аспекти свого та своїх дітей життя. Ось тому в Тучині постав колись чудовий католицький костел. Про нього ми маємо досить скупі відомості.
У 1614 році (за іншими даними - бл. 1590 р.) при Миколі Семашку збудовано парафіяльний костел святої Трійці й святого архангела Михаїла. Костел неодноразово горів. Хроніки свідчать, що перша пожежа сталася 1649 року в це було пов’язано з козацько - селянською визвольною війною1648-1654 р.р під проводом Б. Хмельницького. Спалили його селяни після звільнення Тучина козацькими полками під орудою Максима Кривоноса, як акт помсти полякам.
Після поразки визвольних змагань та підписанням в 1667 Андрусіївського перемир’я і поверненням поляків на свої землі костел був знову відбудований.
Найбільше руйнування костел зазнав в роки другої світової війни, бо потрапив під артилерійський обстріл і майже весь вигорів з середини. Був він прихистком від ворожих куль спочатку для червоноармійців, а згодом і для німців. Але ця споруда була така міцна, що навіть артилерія не змогла знищити її. Тому і до тепер він височить на великому пагорбі в селі.
Біля костелу знаходилося кладовище на якому поховані прихожани цього храму. Заможні поляки будували тут свої склепи та маленькі сімейні каплички. Після закінчення Другої світової війни та з приходом радянської влади, яка пропагувала атеїзм костел так і залишався руїною. Згодом польська громадськість намагалась відновити костел, але наштовхнулася на різкий спротив радянського режиму, тай чисельність поляків на теренах краю вже не була такою чисельною бо, цьому посприяли депортаційні акції пануючого на той період режиму та протистояння з українцями.
З проголошення незалежності Української держави поляки знову робили спроби відновити споруду, але експертна комісія дала заключення: костел відновленню не підлягає.

 

 

 

На мальовничих пагорбах, що розкинулись на околиці лісів і гаїв, недалеко від Гощі розташувалося село Липки. Існує легенда, що під час монголо - татарського нападу на село в церкві зібралися місцеві жителі і коли нападники вже ввірвалися в церкву вона пішла під землю, а на її місці з’явилося джерело.
У 1921 році біля джерела було засновано Свято - Успенський скит, намісником якого став архімандрит Іаків, виходець з Липок.
Неушкодженою залишилися лише капличка, що розміщувалась у цементному підмурку, а в ній било джерело - криниця. Жителі Липок не забували дороги до джерела і навіть при добі атеїзму доглядали його , впорядкували капличку, повісили ікони, та набирали цілющу воду. Пізніше на місці колишнього скиту було побудовано чоловічий монастир. Все почалося у 1990 з виділення місцевим колгоспом землі під храм, вже в 1991 році тут було зареєстровано релігійну громаду, яка і домоглася дозволу на будівництво храму Української православної церкви. Архієпископ Рівненський та Острозький Іриней благословив забудову і закріпив старшим на будівництві архідиякона Михаїла Гнесюка. як і вперше, храм був поручений опіці Пречистої Богоматері й іменувався Успенським.
У червні 1991 року виготовлено план землекористування, почався збір коштів на його будівництво. На руїнах почалася робота; завозили камінь, цеглу, деревину.
Для прискорення часу молитви і богослужіння, було вирішено спочатку побудувати невеличку церкву, в цьому суттєву допомогу надала жителька села Хотинь Березнівського району Ганна Василівна Гуріна, вона подарувала для будівництва храму свою хату, яка згодом і була перевезена в Липки. 12 листопада почалося будівництво храму, місце під нього освятив Микола Галій (згодом Ієромонах Монгин). Було закладено камінь з викарбованою на ньому датою та закопано на місці де мав бути престол.
Через чотири місяці клопіткої праці було споруджено невеличку церкву, встановлено купол, хрест, зроблено роботи по благоустрою в середині і 18 січня 1992 року отець Микола Галій освятив воду.
Освячення храму відбулося 27 лютого, для цього в Липки прибув архієпископ Іриней, він освятив святий престол та відправив божественну літургію. Цей день вважається офіційним днем відкриттям Свято - Успенського чоловічого монастиря. Престол був освячений на честь Іова Почаївського.
За цим було висв’ячено колишнього регента Синівської церкви, диякона Михаїла Прокопчука на священника, а Олега Сачка на диякона та було назначено настоятелем храму.
Від цього часу в церкві почали відправлятися богослужіння. Згодом було збудовано дзвіницю, прибудовано ризницю, паламарню, трапезну та три житлові кімнати. Відбулося перекриття даху з шиферного на бляшанно - цинковий і будівля набрала справжнього вигляду.
Монастир має свою землю, невеличке господарство: коні, корови, землеробну техніку, столярний цех та пасіку.
Та на цьому будівництво не завершилося. Вже в 1997 році було збудовано двоповерховий корпус на 14 кімнат для монастирської братії. Через 2 роки в 1999 було побудовано ще один житловий будинок на 4 кімнати. В цей час і розпочалося будівництво нового величного храму на честь Живоносного Джерела Божої Матері та було освячено місце під храм. Його освятив Владика Варфоломій. Роботи розпочалися з джерела: тут було побудовано нову надбудову, в якій є криниця та купальня на дві кімнати. На масивному фундаменті було закладено початок будівництва храму. В 2000 році храм був увінчаний куполами. З весни 2002 року храм ошальовано вагонкою, встановлено вікна і двері та пофарбовано в ніжно блакитний колір, а вікна і двері - у білий.
З 23 грудня 2001 року рішенням Священного Синоду настоятелем монастиря було призначено ігумена Савватія. А 30 березня 2002 році архієпископ Рівненським та Острозьким Варфоломієм ігумен Савватій був возведений в сан архімандрита. Він прийняв керування монастирем та продовжив будівництво храму. Так завдячуючи його здібним організаторським здібностям та працьовитості монахів було завершено будівництво храму.