Видання б'юлетня Інва - net
Творить красу,виховує донечку і цим живе.
В небі сонця золотий клубок
Розсипає нитки промінні,
Їх збирають рученьки дівочі
І гаптують цвіт на полотні
Максим Рильський
Споконвіку в народі бринить нестримна радість краси, не зникає потяг до всього прекрасного в житті й побуті не зважаючи ні на що. За допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжуються узори вишивок, картини, ікони.
У селі Федорівка проживає Аліна Олександрівна Тимощук, хороша жінка, мама двох дорослих синів та доньки- школярки . Непримітна на перший погляд. Та ви спробуйте з нею поговорити. Відразу відчувається, що є у людини потяг до всього прекрасного, доброго. Аліна вишиває хрестиком один-на-один одночасно 2-3 роботи. Каже, що так ніби вона більше зможе вишити. Вишиває бісером. Клопітно, зате стільки задоволення. Дивишся на творіння майстрині і спокійно на душі стає. Вишивка і мене заспокоює,- розповідає жінка. Показує Аліна свої роботи– розцвітає. Очі світяться і тоді,коли мова заходить про донечку.В них радість і сльози, щастя і надія одночасно. Надія на те,що доця говоритиме слова, речення і т.д.
Багато часу і зусиль доклала та докладає Аліна разом з чоловіком для того, аби Оленка була адаптована до життя. А поки що дівчинка навчається у звичайній школі(інклюзивне навчання) .
Уроки ще не завершилися, а мама вже чекає . Поспішає закріпити матеріал зі шкільної програми. Складають букву до букви, слово до слова,рахують, пишуть. Все як у всіх. . Багато часу - удвох. Все разом. А ще- три рази в тиждень їздять до міста Рівного,що за 40 км від с.Федорівки, на додаткові заняття. Результат помітний.
Оленка і її мама постійні відвідувачі бібліотеки. Розуміє все абсолютно.
Не гірше від інших діток дівчинка орієнтується у книжковому просторі. Книги вибирає самостійно і обов’язково ставить на те саме місце,зауважу, без чиєїсь допомоги.
Якби ви знали, як інколи мені буває важко,- ділиться сокровенним зі мною Аліна. На якусь мить з’являються сльози. А потім раптово посмішка і все -як і не було. В Оленки пречудово все виходить,- говорить мама. 
Та я й сама це помітила. Вона розповідає про успіхи своєї доньки, кличе до себе і вони удвох беруть до рук книжку, зідають за стіл і починають читати. Мама впевнена, що дочка в майбутньому зможе говорити, писати,читати . І прогрес таки є. Я теж це бачу.
Оленка лагідна,щира,привітна і саме головне – щаслива. Вона розумниця. Про це варто сказати. Тому, що мама творить красу, виховує донечку і цим живе. І не помітити це не можливо. Дай Бог у них все буде добре!
Лариса Лазарець, бібліотекар І категоріі ПШБФ с. Федорівка , 2020рік.
Інклюзія без ілюзій
У вересні 2019-2020 навчального року в Андрусіївському НВК Гощанського району було створено інклюзивний клас, де розпочала навчання одна дитина з особливими освітніми потребами. Поняття «діти з особливими освітніми потребами», широко охоплює всіх учнів, чиї освітні проблеми виходять за межі загальноприйнятої норми. 
Це можна сказати і про Наумчук Марину. Дитина любить малювати, робити аплікації, грати у фізичні ігри та інше, але от рівень знань і вмінь – недостатній. Це і є її особливістю. Не можем ми понести вантаж, який не в силі навіть підняти, але можемо знайти спосіб розвинути м’язи і тоді піднімемо більший вантаж і, відповідно, зможемо його понести. За таким принципом і навчається дівчинка – розвиваючи пам’ять, увагу, уяву, мислення і мовлення.
Дитина з особливими освітніми потребами навчається в одному класі зі своїми однолітками, але навчальний матеріал для неї трохи полегшується (у відповідності до потреби і розвитку). 
Основною умовою у забезпеченні успішності навчання такої дитини у загальноосвітньому навчальному закладі є індивідуалізація навчально-виховного процесу.
Кожного дня дівчинка має корекційні заняття (корекція мовлення, корекція, розвитку, логоритміка, лікувальна фізкультура), на яких розвиваються або виправляються певні сфери розвитку (пам’ять, увага, уява, мислення і мовлення).
Якщо брати окреме заняття, то якихось значних змін у психофізичному розвитку не виявляється, але, якщо минає довший період, то дитина досягає певних результатів. Дуже дієвими на заняттях є дихальні, артикуляційні, пальчикові, кінезіологічні вправи, вправи на розвиток дрібної моторики та інші вправи, які стимулюють роботу двох півкуль головного мозку. Для виконання цих вправ у класі є багато різного спеціального адаптаційного матеріалу.
Уже за цих кілька місяців дівчинка стала набагато впевненішою у собі, навчилась розпізнавати кольори, фігури, об’єкти, краще орієнтується в просторі, впевненіше працює з учнівським приладдям, матеріалами, знає послідовність певних фізичних вправ, дівчинка любить працювати на уроках (писати букви, цифри, виконувати певні вправи) і найголовніше те, що вона відчула себе потрібною, що вона відчула додаткову увагу, допомогу і любов. Вона як і всі учні іде тою ж стежиною, але тримаючись за руку педагога.
Отже, шановні батьки і педагоги, ми повинні цінувати наших дітей такими, які вони є, а якщо хочемо щось покращити, то потрібно це робити не силою, а з любов’ю, вірою, терпінням. Інклюзивне навчання – це навчання, яке враховує індивідуальний розвиток вашої дитини і створює всі необхідні умови аби учневі було комфортно. Якщо ви помітили, що ваша дитинка має якусь затримку у розвитку, то довіртесь спеціалістам і вони знайдуть певний підхід для покращення певної проблеми. На закінчення пропоную задуматись і проаналізувати слова і спостереженнями Росса Кемпбелла:
Якщо дитина оточена критикою,
то вона вчиться звинувачувати,
Якщо дитина бачить ворожість –
вона вчиться битися.
Якщо над дитиною насміхаються –
>вона вчиться бути боязкою.
Якщо дитину постійно соромлять –
вона вчиться почувати себе винуватою.
Якщо дитина оточена терпимістю –
вона вчиться бути терпимою.
Якщо дитину заохочують –
вона вчиться цінувати інших.
Якщо дитина почуває себе у безпеці –
вона вчиться вірити.
Якщо дитину схвалюють –
вона вчиться подобатися сама собі.
Якщо дитину приймають і поводяться
з нею доброзичливо – вона вчиться
знаходити любов у цьому світі.
Діти безпосередньо сприймають та вчаться тим речам, які зустрічають у своєму житті.
Матеріал підготула бібліотекар ПШБФ с. Липки Наталія Хакімова спільно з вчителем-корекційником Сачук Тетяною, 2020 рік.
Я не здамся без бою
Хибно буде стверджувати, що Славко Вакарчук належить до когорти улюблених співаків Миколи Гуманюка з Гощі, однак слова його пісні «Я не здамся без бою» практично стали девізом життя чоловіка.
Один день зумів змінити життя не лише Миколи Гуменюка, а й усієї його сім’ї. Ураз він, здоровий і сильний чоловік, став практично нерухомим, прикутим до ліжка. Доля запрограмувала жорстоке випробування на 24 серпня 2011 року.
Обідньої пори Микола поспішав навідатися до оселі, яка після смерті батьків слугувала родині дачею. Здолавши на своєму велисопеді практично півдороги, чоловік потрапив у дорожню пастку. Попереду нього неквапом рухався трактор, назустріч- легковий автомобіль. Виїхати на середину дороги було досить ризиковано, зупинити велосипед – неможливо: із незрозумілих причин відмовили гальма. Повернувши кермо велосипеда вправо, Микола відчув глухий удар колеса об бордюр. Наступним, що яскравим спалахом розірвало свідомість, став нестерпний біль у спині. Кожен рух тіла, спровокований підсвідомістю, завдавав нещадних страждань, гарячим воском розливався всім тілом. Микола зрозумів, що без сторонньої допомоги йому не обійтися. Покликав на поміч. Уже за кілька хвилин хтось із перехожих викликав машину швидкої медичної допомоги. Приїхавши на виклик, лікар поцікавився, чи може чоловік підвестися й сісти в машину. Шок був настільки сильний, що Микола й нині не розуміє, як він тоді сказав «Так», звівся й ... темрява, утрата свідомості.
Отямився вже в лікарні. Після певних медичних обстежень і процедур завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії ЦРЛ Богдан Помаранський наполіг на тому, щоб транспортувати пацієнта в Рівненську обласну лікарню. Саме він і супроводжував Миколу Володимировича в цій надважкій для нього подорожі.
Діагноз – забій хребта й спинного мозку – звучав надто жорстоко й безнадійно. Ще кілька годин тому, сонячного серпневого ранку, Микола Гуменюк вибудовував плани про те, як післяобідньої пори поїде на районний стадіон уболівати за улюблену футбольну команду «Гоща – АМАКО», пізніше разом із дружиною, дітьми й онуками святкуватимуть День Незалежності, насолоджуватимуться спілкуванням із друзями. Не судилося. Несправедлива прикра випадковість звалила чоловіка на лікарняне ліжко. Потягнулися нестерпо довгі дні й ночі.
Микола нічого не відчував. Тіло відмовлялося виконувати команду мозгу, а той не бажав миритися з реальністю й наполегливо шукав вихід із ситуації. Залишатися прикутим до ліжка не входило в плани Миколи Гуманюка.
Після трьох днів у реанімації Миколу Володимировича перевели у відділення нейрохірургії. Опікувався ним талановитий нейрохірург, лікар від Бога, завідувач відділення нейрохірургії Рівненської міської лікарні Микола Тимощук. Він робив усе можливе для того, аби відновити дрібну моторику й координацію рухів пацієнта. Усіма силами допомагав лікарям і сам Микола.
Сповнені тяжкою боротьбою за право рухатися й ходити, день за днем минали лікарняні будні. Єдиною розрадою й моральним стимулом для Миколи були його рідні – дружина Людмила, дочка Ірина й син Анатолій. Усі зусилля вони спрямували на підтримку рідної людини. І саме це додавало Миколі сил, не дозволяло зламатися.
Здоровій людині практично неможливо уявити, що відчуває прикутий до ліжка хворий. Він дихає, розмовляє, бачить мікросвіт навколо себе, рідних, друзів, але поворухнутися, потиснути руку другові, обійняти кохану дружину, дочку чи сина не може. Від цієї немічності болить, стогне душа. Не кожен із тих, кому довелося стикнутися з таким випробуванням, здатен уперто й рішуче протистояти хворобі. Дехто здається. Микола бачив таки і, хоч сам потребував допомоги, намагався хоча б словами відродити в них віру в самих себе, віру в можливе одужання.
Відновлення рефлекторних рухів потребувало щоденних тренувань, які тривали від 15 хвилин до довгих годин. Споглядаючи за впертими намаганнями Миколи повернутися до нормального життя, за боротьбою на межі втрати свідомості навіть медсестри з подивом констатували: цей не здається, ходитиме.
Результат його наполегливості й сили волі не забарився. Уже через два тижні Микола зміг поворухнути пальцем руки. Це була одна з його перших перемог над недугою. Загалом стелю лікарняної палати чоловік споглядав три місяці, із них 28 днів – нерухомо.
Увесь цей час свідомість день за днем перегортувала листок його книги життя. Змалечку він дуже любив спорт. У Гощі, була сильна дитяча футбольна команда, в якій Миколі довірили чи не найголовніше – захищати ворота. 1973 року команда навіть брала участь в іграх на першість України з дитячого футболу, які проходили в Хмельницьку. Потім – обов’язкових два роки служби в армії, робота ливарником кольорових металів на Рівненському заводі тракторних запчастин, і знову, уже добровільно, одягнув кітель. Загалом за плечима Миколи Володимировича 25 років військової служби. Він старший прапорщик запасу, ветеран військової служби. І навіть пішовши на заслужений відпочинок, не зміг усидіти вдома – улаштувався на роботу у відділ Державної служби охорони.
Так, усякого було на віку, є що згадати, є що розповісти. Скажімо, як урятувати два життя.
У Вінниці це було. Під час жнив. Якось, приїхавши здавати зерно на зернопункт, Микола вирішив поплавати в річці, що протікала неподалік. Ще з берега він побачив жінку, яка, химерно рухаючи руками, ніби кликала на допомогу. Чоловік запідозрив недобре, однак люди, які відпочивали поруч, запевнили, що дівчина вміє плавати. Проте, дівчина таки топилася й кожної хвилина зволікань могла б коштувати їй життя. Микола встиг допливсти до жінки ще до того, як вона повністю пішла під воду. Здолавши 30- метрову відстань до берега й зрозумівши, що таки врятував дівчину, чоловік подумки подякував Богу, що скерував його того дня до річки.
Інший випадок стався в автомайстерні. Припіднятий автомобіль зірвався й впав майстрові на ногу. Діяти треба було миттєво. Усі, хто був у майстерні, запевняли, що вручну здолати багатотонну машину неможливо, але Микола неполіг – піднімемо. Так і зробили за його командою. Тоді вони врятували не лише ногу юнакові, а й життя.
Так, відволікаючись від реальності спогадами, проходили дні. Микола міцно тримав ниточку долі в своїх особлених руках і навіть думати не хотів про те, що він може залишитися прикутим до ліжка.
Однак, попри величезну жагу до життя, якій можуть позаздрити й цілком здорові люди, усе було зовсім не безхмарним: лікування в нейрохірургічному відділі Рівненської обласної лікарні, згодом поїздка в спеціалізований санаторій для військових імені Пирогова в Саках, щоденні тренування. Повністю відновити моторику рук Микола зумів через півроку. Свій перший, як у дитинстві, крок він зробив через рік після травми. Нині він міряє кроками кімнати в будинку, щоразу долаючи додаткові метри.
- На шляху повернення до нормального життя дуже важливою є підтримка рідних і друзів, - з удячністю говорить Микола Гуменюк.
- Друзі забезпечили мене всіма необхідними спортивними знаряддями для відновлення тонусу м’язів, постійно цікавляться моїм здоров’ям, діляться новинами й добрим настроєм. А щодо моєї дружини, то це загалом окрема тема. Таким жінкам пам’ятники треба ставити. Немає слів, аби висловити мою вдячність їй. А ще ми з Людмилою дуже вдячні начальникові відділу культури РДА Анатолієві Івасюку, який із розумінням сприйняв ситуацію, допомагає й морально підтримує.
Хвороба ніяк не вплинула на інтереси й захоплення Миколи Гуменюка. Навіть нерухомо лежачи на лікарняному ліжку, він цікавився результатами матчів футбольного клубу «Гоща- АМАКО».
- Якось ми підмітили, що після невдалого для нашої команди матку в Миколи різко погіршилося самопочуття. Тож футбольний клуб «Гоща – АМАКО» зобов’язаний вигравати, бо від результату гри певною мірою залежить одужання чоловіка, - розповідає друг Миколи, заступник голови районної ради Юрій Буркалець.
- Дійсно. У несприятливий для команди моменти дуже переживаю. Добрі емоції допомагають мені, а погані – позбавляють сил, підтверджує слова Юрія Віталійовича Микола Гуменюк.
До слова, на своєму інвалідному візку Микола Володимирович об’їздив уже всю область. Під час футбольного сезону до нього щоднеділі заїджають друзі, укидають візок у машину й разом прямують туди, де грає «Гоща – АМАКО».
Гостинний будинок Гуменюків ніколи не пустує. У Миколи – десять друзів, знайомих, які відвідують його. Завжди готові прийти на допомогу Юрій Буркалець, Валентин Чепель, Олександр Семесь, Петр Бартманський, Микола Матулкін, Олександр Ткачук, Петро Довголюк, Володимир Чорноус, Петро Шолодько. Усіх і не перерахуєш. Частими гостями в домі й добрими порадниками для Миколи є лікарі Галина Мельник, Василь і Людмила Забалотні, Юрій Гуристюк, Олексій Грицина.
Дехто з тих, хто приходив відвідувати Миколу, говорили, що не змогли б так, здалися. У відповідь вони чули тверді й переконливі слова: «Треба жити. Діти є, онуки. Що це таке – здатися? Не можна лежати, треба рухатися. Через силу, через біль працювати над собою, не дозволяти собі лінуватися».
Вибір у людини завжди є: боротися або здатися на милість долі. Микола Гуменюк зробив свій вибір. І хоч наразі чоловік ще залежить від інвалідного візка, він не схиляється перед труднощами, не картає долю, що змусила його пересісти на нього. Микола Володимирович переконаний, що головне в такій ситуації – бажання змінити своє життя на ліпше. У нього це бажання – надсильне.
Ірина Повар
Хто хоче працювати, шукає можливості!
Анатолій Панчук із Гощі ніколи й не думав про те, що коли – небудь стоятиме за прилавком власного магазину й допомагатиме покупцям розібратися в асортименті товарів. Він, кваліфікований електрозварник, надто вже любив свою професію й у молодості гадки не мав, що в житті доведеться змінювати обрану справу. Однак доля розпорядилася по – своєму, й Анатолій Миколайович був змушений дотримуватися її сценарію.
28 серпня 1986 р. Анатолій Панчук разом із ще трьома мешканцями району вурушив у напрямку Чорнобиля. Час минав непомітно, тож дружна компанія в складі чотирьох молодих і дужих юнаків не зчулася, як, залишивши межі Рівненщини, їхня машина наблизилася до міста Овруч Житомирської області. Заскріпили гальма і хлопці попросили вийти з авто, аби змінити вбрання. На заміну звичайному цивільному їм видали спеціальний захисний одяг. «Значить уже скоро під’їдемо до місця дислокації», - почали переговорюватися між собою юнаки.
Ніхто з них тоді не знав, на який час їх забрали з рідної домівки, як позначиться на їхньому здоров’ї перебування на території, невидимо оповитій смертальним ворогом – радіацією. Але, як зізнається Анатолій Миколайович, ніхто й не думав про те, що буде потім. Разом із такими ж молодими й здоровими хлопцями Анатолій Панчук дезактивував машини, які прибули із Чорнобиля. Загалом у зараженій зоні він пробув півроку – з 28 серпня 1986 по 17 лютого 1987р.
Після приїзду додому Анатолій Панчук повернувся в Гощанську сільгоспхімію, а за якийсь час улаштувався на роботу в ПМК. Там пропрацював упродовж майже 10 років, а після реорганізації підприємства пішов трудитися в Гощанське управління газового господарства. Та Чорнобиль давав про себе знати. На той час Анатолій мав уже статус ліквідатора І категорії й ІІІ групи інвалідності. Тому 2008р. через незадовіьний стан здоров’я був змушений розрахуватися й прийти в районний центр зайнятості.
- Працівники центру зайнятості, вислухавши мене, запропонували повчитися на курсах підприємців – початківців у Рівненському центрі професійно – технічної освіти державної служби зайнятості, - розповідає Анатолій Миколайович.
- Обдумавши їхню пропозицію й усвідомлюючи, що стан здоров’я не дозволяє працювати за улюбленим фахом, вирішив спробувати. За період навчання на курсах дізнався багато нового й цікавого. Почав складати бізнес – план на тему «Роздрібна торгівля промисловими товарами».
Згодом успішно його захистив і вже 30 травня 2008р. зареєструвався як приватний підприємець.
На запитання, чи складно було змінити професійні орієнтири, Анатолій Панчук відповідає з посмішкою:
- Знаєте, той хто хоче працювати, шукає можливості, а хто не хоче – причини. Так казав ще наш старший прапорщик, коли я служив у Чехословаччині. Цілковито погоджуюся із цим мудрим висловом. Я не хочу і не міг сидіти, склавши руки, саме тому й прийшов у службу зайнятості. На той час доноразова фінансова допомога, яку я отримав від центру, була суттєвою підтримкою для відкриття власної справи. Це був значний стимул для мене. І саме цей стимул допоміг знову вдихнути життя в приміщення колишнього магазину під донойменною назвою «Стимул», яке на той час пустувало. Сьогодні на стіні крамниці красується нова вивіска з написом «Продукти». Саме тут трудиться приватний підприємець, скромний і порядний гощанець Анатолій Панчук. Покупці задаволені як асортиментом, так і ціновими пропозиціями закладу. Але найважливіше – це обслуговування. З доброю посмішкою, розумними порадами Анатолій Миколайович ніби й не перебуває на робочому місці, а просто спілкується з гостями, які завітали ло його оселі. Тож не дивно, що, окрім покупців, сюди заходять і звичайні перехожі. Просто так, аби привітатися з доброю людиною.
Ірина Повар
Він не нарікає на свою долю
Далекого 1972 року в с. Симонів Гощанського району в сім’ї Ольги та Володимира Калеників народився третій син Сергій. Народився він із вродженою катарактою очей. Після закінчення місцевої школи вступив до лісового технікуму, що у Великих Луках, бо завжди мріяв про ліс, дерева. Провчившись там 2 роки, був змушений перевестися на заочне навчання в інститут лісового господарства ( м. Санкт – Петербург). Потрібні були гроші на життя, і Сергій пішов працювати на будівництво, всупереч застереження лікарів тяжко не працювати. Зір погіршувався, врешті стався крововилив в очі. Після тривалого лікування зір повністю так і не відновився. Змушений залишити навчання.
Найголовніше, думаю Сергій, не скоритися долі, любові життя і бути людиною. І тоді він почав займатися музикою; проводив вечори відпочинку, грав на дискотеках, весіллях. Там він і зустрів свою суджену Людмилу, невдовзі вони одружилися. А згодом у нього з’явилися нові друзі, що відвідували церкву. Спілкуючись з ними, Сергій зрозумів, що музика і танці – це не та дорога, яка веде до вічного спасіння. Але не легко було зразу кинути все і перебороти свою волю, бо заробляв необхідні для життя гроші. І тоді він зрозумів, що йому зможе допомогти лише Бог, бо це він піклується про весь світ, і здався на волю Божу.
Сергій купив собі бензопилу і почав допомагати людям: різав дрова, зрізав біля будинків дерева, вичищав чагарники і возив дрова одиноким пенсіонерам. Сергія добре знають і в своєму селі, і в сусідніх. Він полюбив свою професію і займається цим Божим промислом і понині.
« Коли допомагаєш одинокій людині, вона залишається вдячною тобі. А добро вернеться тобі назад сторицею і буде тобі подяка від мого Бога, бо він є заступником для сиріт і вдів»,- говорить Сергій.
А ще Сергій щонеділі відвідує Храм Божий і просить у Бога здоров’я собі і своїй сім’ї, яке весь час погіршується. Та він не падає духом, бо є йому для кого жити і радіти кожному прожитому дню. Разом з дружиною виховують двох синів Вадима і Андрія та донечку Марію. Любить батько розповідати дітям про царство Боже і спасіння душі, навчає любити людей, бути чесними і справедливими в житті.
А ще він каже, що його життєвим кредом є: «Бути Богу угодному і у людей бути в пошані. Жити чесно, справедливо, допомагати людям і не нарікати на свою долю».
Жанна Мельник, завідуюча ПШБ
с. Симонів Гощанського району
Рівненської області
Всупереч долі. Живе надією і вірить у день прийдешній.
Ткачук Ганна Володимирівна народилася 6 травня 1928 року на хуторі Ледно Костопільського району Рівненської області. В 1949 зустріла Ткачука Полікарпа Уляновича і молоді люди одружилися. Народилися сини Борис та Леонід. Проте доля кликала на свої рідні місця. І в 1969 році сім’я переїжджає в Гощанський район с. Красносілля. У 1978 році у сина Леоніда та невістки народився довгожданий онучок. Молодим батькам потрібно працювати в місті і Ганна приймає рішення забрати малого Олежика до себе. Летять роки і випроводжає Олега в перший клас…
Щастя… Яке воно? Кажуть, що різне буває: і за виміром, і за станом душі…
Героїня цієї розповіді не раз відчувала щасливе почуття, хоч її доля вередлива і непередбачувана, невблаганна у своїх вчинках, недосяжна людському розумінню.
Люди з великою силою волі, зрештою, перемагають вчинки долі у нерівному двобої. Такою сильною особистістю у боротьбі з невблаганною долею постала Ганна Данилівна.
27 грудня 1993 року трагічно загинув син Борис. І, як наслідок, прийшов той злощасний день, коли без сторонньої допомоги не змогла ступити і кроку. Хвороба нещадно швидко прогресувала і прикувала до ліжка.
Страшний душевний біль переживає Ганна. В такі хвилини головною розрадою стає Біблія – духовне джерело, яке вселяє віру, дає наснагу і сили жити. І Ганна Данилівна починає оживати. Сильний характер, тверда воля взяли гору над недугою. Головним її уподобанням стало вишивання. Сонячні барви її рушників, серветок, подушечок радують людей. Проте доля посилає нові випробування. Помирає хворий син Леонід. Раптово трагічно обривається життя єдиного онука Олега, помирає невістка…
В такі хвилини відчаю в Ганни Данилівни, здавалося, зупинилося серце. Якось приснився сон. До ліжка її підійшов старенький дідок і каже: «Ганно, візьми себе в руки. Вони полягли, їх не зведеш, а жити треба…».
В народі кажуть: « Час лікує», та тільки
