Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 21.11.2017, 13:26
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Революція гідності

Меню сайту

Категорії розділу

.

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ЦОГ ЕІ


.

.

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Архів записів

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Томілін Володимир

Томілін Володимир Юрійович

Народився 22 серпня 1990 року в м. Березне Рівненської обл. 

 В перший клас пішов  до Березнівської ЗОШ № 2. Після розлучення батьків в 2001 році Володимир з мамою переїжджають в с. Малинівка Гощанського р-н. Рівненської обл., де й ходив до місцевої школи. Після закінчення 9 класів Малинівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Пішов навчатися ПТУ №1 м. Рівне.

У 2008 році був призваний до  Збройних сил України. Після закінчення строкової служби повернувся в рідне село де й створив сім’ю.

Відчуваючи в серці патріотизм та любов до України. 9 березня 2015 року пішов добровольцем. Брав участь в антитерористичній операції в Донецькій області з 24 квітня 2015 року. Звання - старший солдат,  посада – стрілець, в 28-му окрему механізовану бригаду.

20 липня 2015р. загинув внаслідок мінометного обстрілу поблизу міста Красногорівка (Мар'їнський район Донецька область).

Похований у рідній Малинівці.

Пам’яті захисника Вітчизни

            Мамо, я повернусь, обов’язково повернусь не переживай.         

       Ці слова Володя повторював своїй мамі Ларисі не один раз, а кілька десятків. Це після того, як він вирішив іти добровольцем на фронт, який ще й до сьогодні називають якимось дивним словом «АТО». Але його це не зупиняло. Там війна, там «руський мір», там російський фашизм і з ним треба комусь воювати. Україна в страшній небезпеці, як цього не розуміють тут усі: насамперед найближча людина – мама, цивільна дружина Яна, інші – сусіди, друзі, односельчани …

            І ось він уже доброволець, уже на фронті. Далека донецька земля вразила своєю красою. І якби не війна, вона не здавалася такою чужою і водночас рідною, бо була ж нашою.

            Постійні обстріли, лише встигай відстрілюватися, встигай впасти в траншею.

            Під час затишшя в степу Володя побачив їжака. Де він тут взявся, не боїться вибухів снарядів, свисту куль? І згадалось щось таке дитяче, щемливе…. Колись у дитинстві хлопець приніс додому їжака. Тварина не хотіла розгорнутись, настовбурчувала голки, то він з іншими однолітками піднімав їжака і кидав об землю. А тваринка ще більше згорталась, боялась своїх мучителів. Тоді вони його штовхали загостреними патичками – й хоч би тобі що! Навіть цькували собакою, який, пирхаючи, обнюхував те жалке тіло, пробував перевернути лапами, але скоро поранився і, піджавши хвоста, просто втік. Вони б іще його мучили, але нагодився хтось із дорослих і прогнав хлопців. Їжак довго ще лежав там сам, лише згодом десь зник.

            І ось тепер на Донбасі йому стало так соромно за ту дитячу витівку, що він відійшов у бік і довго сидів на самоті. Лише тут, під кулями, Володя відчув жагу до життя маленької істоти і свою  власну – людини. І це змусило його по-іншому подивитись на світ. Пішов, знайшов якусь консервну банку, налляв молока і підсунув такому рідному і близькому створінню, яке так несподівано виринуло з дитячих спогадів.

            Не може людина весь час жити війною. Ось уже фронтовик (яке це дивне слово в наш час), товариш по землянці хоче поговорити.

            І розмова якась така, про що вдома навіть не думав би.

-  Слухай, - каже товариш, - ось ми тут на цьому місці, а чи знаєш, Володю, що тут було дике поле, звідси нападали на Україну половці та печеніги, сюди ходили на оборону рідної землі київські князі ще тисячу років тому. І вже тоді ця земля стала українською. І ось її знову треба обороняти від диких орд зі сходу.

   А ось інший, старший товариш, дядько Михайло, вчитель історії, підійшов та давай розповідати про козацькі походи на Азов, про битви з турками. Тяжкою кров’ю давалась нам ця земля, і не можна дати її чужинцям топтати.

    Володя вчився у школі абияк, і лише тут, на війні, відчув брак знань. А ночами інколи надходила така туга та жаль  за отим втраченим часом, якого не цінував. І як випадала нагода, то сідав за підручники і художні книжки, чого не робив раніше. А ще вподобав географічні карти. Із великим задоволенням відшукував на них своє село Малинівку, що загубилося на далекій Волині. І тоді згадував маму, сусідів, односельчан …

   Яке ж гарне село! І яка ж гарна назва. А хата, що стоїть за кілька десятків метрів від сільського ставка, куди можна побігти скупатись у будь-який момент. А ось тут, у степу на Донбасі, у повний зріст навіть ходити не можна.

    Що заважало людям цього краю дихати п’янким степовим повітрям, жити під цим щедрим сонцем, любити і працювати під високими зорями над степом оцим, як над нашою долею.

      Як вони не можуть зрозуміти простих речей? Діти не вибирають батьків. А хіба людині так просто міняти Батьківщину?!. І те, що це любов взаємна, людини і землі, на якій живеш.

         Якщо її хочеш відірвати і відтягнути в інший вимір – вимір «Руського міра» - то без руйнації того світу, в якому ти живеш, тобі вже не обійтися. Мусиш страждати довгий час.

    Лише тут, за тисячу кілометрів від дому, починаєш відчувати, яка ж прекрасна українська земля. У час війни її починаєш любити усім серцем своїм, із перших кроків своїх.

  Ось черговий обстріл. Володя згадав, що сохнуть випрані речі, їх треба забрати в бліндаж. Він вискочив без каски, без бронежилета, вискочив лише на секунду, міна розірвалась прямо перед ним.

   Володю Томіліна підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось таке холодне. Він відчув, як хтось ходить біля нього, щось смикає, перев’язує, обтирає кров та підкладає. Його обхопила така слабкість, що уперше за всю війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторони, дві дороги – одна, просвітлена, бігла в рідне село, де стояли й виглядали дві постаті та маленьке янголятко (це ж дочечка), а там мама та дружина Яна.

  І так хотілось закричати: «Мамо, я повернусь». А голосу чомусь не було. Володя ще відчував, як чиїсь руки клали його на машину, щоб кудись везти. Але перед ним виникла друга дорога: сіра, імлиста, і неслась в якусь темінь … Володя намагався рвонутись на світлу, але видіння перемежовувались. Він знову кудись провалився, і  вибратись уже  було не в його силі.

   Друзі намагались його рятувати до останку. На війні боєць Томілін був надійним товаришем: з ним у бій, з ним у розвідку – не підведе.

  І ось остання дорога – дорога додому. Везли цілий день. Привезли в рідне село далеко за північ. Ще здалеку зустріли односельці героя братовбивчої війни на колінах та із запаленими свічками.

Остання почесть воїну захиснику, земляку.

  Олександр Міщук

Член національної спілки краєзнавців

 

 

Публікації про Томіліна В.Ю.

 

  1.             Форманчук О.  Небо плакало лапатим снігом [Текст] / О. Форманчук // Рідний край : Громадсько-політична газета. - 2016. - № 5/30 січ./. -  С. 1

 

Анотація: Про мітинг із нагоди відкриття меморіальної дошки Володимирові Томіліну 25 січня в селі Малинівці

Інтернет ресурси

 

  1.      Відкриття меморіальної дошки : відео  [Електронний ресурс] // Група «Наша Малинівка». Однокласнники. – 2016. – 25 січня. – Режим доступу : http://ok.ru/video/37708958457

   2.     Зубкевич П. Пам’яті Володимира Томіліна. Малинівка 2 : фото  [Електронний ресурс] / П. Зубкевич // Однокласнники. – 2016. – 25 січня. – Режим доступу : http://ok.ru/profile/464400736227/album/814706068451

3.     Пивоварчук С. Сьогодні плакала разом з природою і вся Малинівка… : фото [Електронний ресурс] / С. Пивоварчук // Однокласнники. – 2016. – 25 січня. – Режим доступу : http://ok.ru/profile/575346440205/statuses/64578333608717,

 

4.     Форманчук О. Ушанували Героя України, Володимира Юрійовича Томіліна [Електронний ресурс] / О. Форманчук // Малинівський НВК «ДНЗ – ЗОШ І-ІІІ ст.». – 2016. – 25 січня. – Режим доступу: : http://malsh.at.ua/news/ushanuvali geroja ukrajini volodimira jurijovicha tomilina/2016-01-30-83

Категорія: Мої статті | Додав: Bibl_ (11.02.2016)
Переглядів: 130 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: