Вітаю Вас Гість!
Неділя, 25.06.2017, 23:44
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Революція гідності

Меню сайту

.

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ЦОГ ЕІ


.

.

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Архів записів

Інва.net

                    Видання б'юлетня  Інва - net

 

 

             Я не здамся без бою

 

 
        Хибно буде стверджувати, що Славко Вакарчук належить до когорти улюблених співаків Миколи Гуманюка з Гощі, однак слова його пісні «Я не здамся без бою» практично стали девізом життя чоловіка.  
        Один день зумів змінити життя не лише Миколи Гуменюка, а й усієї його сім’ї. Ураз він, здоровий і сильний чоловік, став практично нерухомим, прикутим до ліжка. Доля запрограмувала жорстоке випробування на 24 серпня 2011 року.  
        Обідньої пори Микола поспішав навідатися до оселі, яка після смерті батьків слугувала родині дачею. Здолавши на своєму велисопеді практично півдороги, чоловік потрапив у дорожню пастку. Попереду нього неквапом рухався трактор, назустріч- легковий автомобіль. Виїхати на середину дороги було досить ризиковано, зупинити велосипед – неможливо: із незрозумілих причин відмовили гальма. Повернувши кермо велосипеда вправо, Микола відчув глухий удар колеса об бордюр. Наступним, що яскравим спалахом розірвало свідомість, став нестерпний біль у спині. Кожен рух тіла, спровокований підсвідомістю, завдавав нещадних страждань, гарячим воском розливався всім тілом. Микола зрозумів, що без сторонньої допомоги йому не обійтися. Покликав на поміч. Уже за кілька хвилин хтось із перехожих викликав машину швидкої медичної допомоги. Приїхавши на виклик, лікар поцікавився, чи може чоловік підвестися й сісти в машину. Шок був настільки сильний, що Микола й нині не розуміє, як він тоді сказав «Так», звівся й ... темрява, утрата свідомості.  
        Отямився вже в лікарні. Після певних медичних обстежень і процедур завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії ЦРЛ Богдан Помаранський наполіг на тому, щоб транспортувати пацієнта в Рівненську обласну лікарню. Саме він і супроводжував Миколу Володимировича в цій надважкій для нього подорожі.  
        Діагноз – забій хребта й спинного мозку – звучав надто жорстоко й безнадійно. Ще кілька годин тому, сонячного серпневого ранку, Микола Гуменюк вибудовував плани про те, як післяобідньої пори поїде на районний стадіон уболівати за улюблену футбольну команду «Гоща – АМАКО», пізніше разом із дружиною, дітьми й онуками святкуватимуть День Незалежності, насолоджуватимуться спілкуванням із друзями. Не судилося. Несправедлива прикра випадковість звалила чоловіка на лікарняне ліжко. Потягнулися нестерпо довгі дні й ночі.  
        Микола нічого не відчував. Тіло відмовлялося виконувати команду мозгу, а той не бажав миритися з реальністю й наполегливо шукав вихід із ситуації. Залишатися прикутим до ліжка не входило в плани Миколи Гуманюка.  
        Після трьох днів у реанімації Миколу Володимировича перевели у відділення нейрохірургії. Опікувався ним талановитий нейрохірург, лікар від Бога, завідувач відділення нейрохірургії Рівненської міської лікарні Микола Тимощук. Він робив усе можливе для того, аби відновити дрібну моторику й координацію рухів пацієнта. Усіма силами допомагав лікарям і сам Микола.  
        Сповнені тяжкою боротьбою за право рухатися й ходити, день за днем минали лікарняні будні. Єдиною розрадою й моральним стимулом для Миколи були його рідні – дружина Людмила, дочка Ірина й син Анатолій. Усі зусилля вони спрямували на підтримку рідної людини. І саме це додавало Миколі сил, не дозволяло зламатися.  
        Здоровій людині практично неможливо уявити, що відчуває прикутий до ліжка хворий. Він дихає, розмовляє, бачить мікросвіт навколо себе, рідних, друзів, але поворухнутися, потиснути руку другові, обійняти кохану дружину, дочку чи сина не може. Від цієї немічності болить, стогне душа. Не кожен із тих, кому довелося стикнутися з таким випробуванням, здатен уперто й рішуче протистояти хворобі. Дехто здається. Микола бачив таки і, хоч сам потребував допомоги, намагався хоча б словами відродити в них віру в самих себе, віру в можливе одужання.  
        Відновлення рефлекторних рухів потребувало щоденних тренувань, які тривали від 15 хвилин до довгих годин. Споглядаючи за впертими намаганнями Миколи повернутися до нормального життя, за боротьбою на межі втрати свідомості навіть медсестри з подивом констатували: цей не здається, ходитиме.  
        Результат його наполегливості й сили волі не забарився. Уже через два тижні Микола зміг поворухнути пальцем руки. Це була одна з його перших перемог над недугою. Загалом стелю лікарняної палати чоловік споглядав три місяці, із них 28 днів – нерухомо.  
        Увесь цей час свідомість день за днем перегортувала листок його книги життя. Змалечку він дуже любив спорт. У Гощі, була сильна дитяча футбольна команда, в якій Миколі довірили чи не найголовніше – захищати ворота. 1973 року команда навіть брала участь в іграх на першість України з дитячого футболу, які проходили в Хмельницьку. Потім – обов’язкових два роки служби в армії, робота ливарником кольорових металів на Рівненському заводі тракторних запчастин, і знову, уже добровільно, одягнув кітель. Загалом за плечима Миколи Володимировича 25 років військової служби. Він старший прапорщик запасу, ветеран військової служби. І навіть пішовши на заслужений відпочинок, не зміг усидіти вдома – улаштувався на роботу у відділ Державної служби охорони.  
        Так, усякого було на віку, є що згадати, є що розповісти. Скажімо, як урятувати два життя.  
        У Вінниці це було. Під час жнив. Якось, приїхавши здавати зерно на зернопункт, Микола вирішив поплавати в річці, що протікала неподалік. Ще з берега він побачив жінку, яка, химерно рухаючи руками, ніби кликала на допомогу. Чоловік запідозрив недобре, однак люди, які відпочивали поруч, запевнили, що дівчина вміє плавати. Проте, дівчина таки топилася й кожної хвилина зволікань могла б коштувати їй життя. Микола встиг допливсти до жінки ще до того, як вона повністю пішла під воду. Здолавши 30- метрову відстань до берега й зрозумівши, що таки врятував дівчину, чоловік подумки подякував Богу, що скерував його того дня до річки.  
        Інший випадок стався в автомайстерні. Припіднятий автомобіль зірвався й впав майстрові на ногу. Діяти треба було миттєво. Усі, хто був у майстерні, запевняли, що вручну здолати багатотонну машину неможливо, але Микола неполіг – піднімемо. Так і зробили за його командою. Тоді вони врятували не лише ногу юнакові, а й життя.  
        Так, відволікаючись від реальності спогадами, проходили дні. Микола міцно тримав ниточку долі в своїх особлених руках і навіть думати не хотів про те, що він може залишитися прикутим до ліжка.  
        Однак, попри величезну жагу до життя, якій можуть позаздрити й цілком здорові люди, усе було зовсім не безхмарним: лікування в нейрохірургічному відділі Рівненської обласної лікарні, згодом поїздка в спеціалізований санаторій для військових імені Пирогова в Саках, щоденні тренування. Повністю відновити моторику рук Микола зумів через півроку. Свій перший, як у дитинстві, крок він зробив через рік після травми. Нині він міряє кроками кімнати в будинку, щоразу долаючи додаткові метри.  
        - На шляху повернення до нормального життя дуже важливою є підтримка рідних і друзів, - з удячністю говорить Микола Гуменюк.  
        - Друзі забезпечили мене всіма необхідними спортивними знаряддями для відновлення тонусу м’язів, постійно цікавляться моїм здоров’ям, діляться новинами й добрим настроєм. А щодо моєї дружини, то це загалом окрема тема. Таким жінкам пам’ятники треба ставити. Немає слів, аби висловити мою вдячність їй. А ще ми з Людмилою дуже вдячні начальникові відділу культури РДА Анатолієві Івасюку, який із розумінням сприйняв ситуацію, допомагає й морально підтримує.  
        Хвороба ніяк не вплинула на інтереси й захоплення Миколи Гуменюка. Навіть нерухомо лежачи на лікарняному ліжку, він цікавився результатами матчів футбольного клубу «Гоща- АМАКО».  
        - Якось ми підмітили, що після невдалого для нашої команди матку в Миколи різко погіршилося самопочуття. Тож футбольний клуб «Гоща – АМАКО» зобов’язаний вигравати, бо від результату гри певною мірою залежить одужання чоловіка, - розповідає друг Миколи, заступник голови районної ради Юрій Буркалець.  
        - Дійсно. У несприятливий для команди моменти дуже переживаю. Добрі емоції допомагають мені, а погані – позбавляють сил, підтверджує слова Юрія Віталійовича Микола Гуменюк.  
        До слова, на своєму інвалідному візку Микола Володимирович об’їздив уже всю область. Під час футбольного сезону до нього щоднеділі заїджають друзі, укидають візок у машину й разом прямують туди, де грає «Гоща – АМАКО».  
        Гостинний будинок Гуменюків ніколи не пустує. У Миколи – десять друзів, знайомих, які відвідують його. Завжди готові прийти на допомогу Юрій Буркалець, Валентин Чепель, Олександр Семесь, Петр Бартманський, Микола Матулкін, Олександр Ткачук, Петро Довголюк, Володимир Чорноус, Петро Шолодько. Усіх і не перерахуєш. Частими гостями в домі й добрими порадниками для Миколи є лікарі Галина Мельник, Василь і Людмила Забалотні, Юрій Гуристюк, Олексій Грицина.  
        Дехто з тих, хто приходив відвідувати Миколу, говорили, що не змогли б так, здалися. У відповідь вони чули тверді й переконливі слова: «Треба жити. Діти є, онуки. Що це таке – здатися? Не можна лежати, треба рухатися. Через силу, через біль працювати над собою, не дозволяти собі лінуватися».  
        Вибір у людини завжди є: боротися або здатися на милість долі. Микола Гуменюк зробив свій вибір. І хоч наразі чоловік ще залежить від інвалідного візка, він не схиляється перед труднощами, не картає долю, що змусила його пересісти на нього. Микола Володимирович переконаний, що головне в такій ситуації – бажання змінити своє життя на ліпше. У нього це бажання – надсильне.  

Ірина Повар




Хто хоче працювати, шукає можливості!
 
       Анатолій Панчук із Гощі ніколи й не думав про те, що коли – небудь стоятиме за прилавком власного магазину й допомагатиме покупцям розібратися в асортименті товарів. Він, кваліфікований електрозварник, надто вже любив свою професію й у молодості гадки не мав, що в житті доведеться змінювати обрану справу. Однак доля розпорядилася по – своєму, й Анатолій Миколайович був змушений дотримуватися її сценарію.  
          28 серпня 1986 р. Анатолій Панчук разом із ще трьома мешканцями району вурушив у напрямку Чорнобиля. Час минав непомітно, тож дружна компанія в складі чотирьох молодих і дужих юнаків не зчулася, як, залишивши межі Рівненщини, їхня машина наблизилася до міста Овруч Житомирської області. Заскріпили гальма і хлопці попросили вийти з авто, аби змінити вбрання. На заміну звичайному цивільному їм видали спеціальний захисний одяг. «Значить уже скоро під’їдемо до місця дислокації», - почали переговорюватися між собою юнаки. 
          Ніхто з них тоді не знав, на який час їх забрали з рідної домівки, як позначиться на їхньому здоров’ї перебування на території, невидимо оповитій смертальним ворогом – радіацією. Але, як зізнається Анатолій Миколайович, ніхто й не думав про те, що буде потім. Разом із такими ж молодими й здоровими хлопцями Анатолій Панчук дезактивував машини, які прибули із Чорнобиля. Загалом у зараженій зоні він пробув півроку – з 28 серпня 1986 по 17 лютого 1987р. 
          Після приїзду додому Анатолій Панчук повернувся в Гощанську сільгоспхімію, а за якийсь час улаштувався на роботу в ПМК. Там пропрацював упродовж майже 10 років, а після реорганізації підприємства пішов трудитися в Гощанське управління газового господарства. Та Чорнобиль давав про себе знати. На той час Анатолій мав уже статус ліквідатора І категорії й ІІІ групи інвалідності. Тому 2008р. через незадовіьний стан здоров’я був змушений розрахуватися й прийти в районний центр зайнятості. 
          - Працівники центру зайнятості, вислухавши мене, запропонували повчитися на курсах підприємців – початківців у Рівненському центрі професійно – технічної освіти державної служби зайнятості, - розповідає Анатолій Миколайович. 
          - Обдумавши їхню пропозицію й усвідомлюючи, що стан здоров’я не дозволяє працювати за улюбленим фахом, вирішив спробувати. За період навчання на курсах дізнався багато нового й цікавого. Почав складати бізнес – план на тему «Роздрібна торгівля промисловими товарами». 
          Згодом успішно його захистив і вже 30 травня 2008р. зареєструвався як приватний підприємець. 
          На запитання, чи складно було змінити професійні орієнтири, Анатолій Панчук відповідає з посмішкою: 
          - Знаєте, той хто хоче працювати, шукає можливості, а хто не хоче – причини. Так казав ще наш старший прапорщик, коли я служив у Чехословаччині. Цілковито погоджуюся із цим мудрим висловом. Я не хочу і не міг сидіти, склавши руки, саме тому й прийшов у службу зайнятості. На той час доноразова фінансова допомога, яку я отримав від центру, була суттєвою підтримкою для відкриття власної справи. Це був значний стимул для мене. І саме цей стимул допоміг знову вдихнути життя в приміщення колишнього магазину під донойменною назвою «Стимул», яке на той час пустувало. Сьогодні на стіні крамниці красується нова вивіска з написом «Продукти». Саме тут трудиться приватний підприємець, скромний і порядний гощанець Анатолій Панчук. Покупці задаволені як асортиментом, так і ціновими пропозиціями закладу. Але найважливіше – це обслуговування. З доброю посмішкою, розумними порадами Анатолій Миколайович ніби й не перебуває на робочому місці, а просто спілкується з гостями, які завітали ло його оселі. Тож не дивно, що, окрім покупців, сюди заходять і звичайні перехожі. Просто так, аби привітатися з доброю людиною.  

Ірина Повар




Він не нарікає на свою долю
 
       Далекого 1972 року в с. Симонів Гощанського району в сім’ї Ольги та Володимира Калеників народився третій син Сергій. Народився він із вродженою катарактою очей. Після закінчення місцевої школи вступив до лісового технікуму, що у Великих Луках, бо завжди мріяв про ліс, дерева. Провчившись там 2 роки, був змушений перевестися на заочне навчання в інститут лісового господарства ( м. Санкт – Петербург). Потрібні були гроші на життя, і Сергій пішов працювати на будівництво, всупереч застереження лікарів тяжко не працювати. Зір погіршувався, врешті стався крововилив в очі. Після тривалого лікування зір повністю так і не відновився. Змушений залишити навчання. 
         Найголовніше, думаю Сергій, не скоритися долі, любові життя і бути людиною. І тоді він почав займатися музикою; проводив вечори відпочинку, грав на дискотеках, весіллях. Там він і зустрів свою суджену Людмилу, невдовзі вони одружилися. А згодом у нього з’явилися нові друзі, що відвідували церкву. Спілкуючись з ними, Сергій зрозумів, що музика і танці – це не та дорога, яка веде до вічного спасіння. Але не легко було зразу кинути все і перебороти свою волю, бо заробляв необхідні для життя гроші. І тоді він зрозумів, що йому зможе допомогти лише Бог, бо це він піклується про весь світ, і здався на волю Божу. 
        Сергій купив собі бензопилу і почав допомагати людям: різав дрова, зрізав біля будинків дерева, вичищав чагарники і возив дрова одиноким пенсіонерам. Сергія добре знають і в своєму селі, і в сусідніх. Він полюбив свою професію і займається цим Божим промислом і понині. 
        « Коли допомагаєш одинокій людині, вона залишається вдячною тобі. А добро вернеться тобі назад сторицею і буде тобі подяка від мого Бога, бо він є заступником для сиріт і вдів»,- говорить Сергій. 
         А ще Сергій щонеділі відвідує Храм Божий і просить у Бога здоров’я собі і своїй сім’ї, яке весь час погіршується. Та він не падає духом, бо є йому для кого жити і радіти кожному прожитому дню. Разом з дружиною виховують двох синів Вадима і Андрія та донечку Марію. Любить батько розповідати дітям про царство Боже і спасіння душі, навчає любити людей, бути чесними і справедливими в житті. 
         А ще він каже, що його життєвим кредом є: «Бути Богу угодному і у людей бути в пошані. Жити чесно, справедливо, допомагати людям і не нарікати на свою долю».

Жанна Мельник, завідуюча ПШБ

с. Симонів Гощанського району

Рівненської області



Всупереч долі. Живе надією і вірить у день прийдешній.
 
        Ткачук Ганна Володимирівна народилася 6 травня 1928 року на хуторі Ледно Костопільського району Рівненської області. В 1949 зустріла Ткачука Полікарпа Уляновича і молоді люди одружилися. Народилися сини Борис та Леонід. Проте доля кликала на свої рідні місця. І в 1969 році сім’я переїжджає в Гощанський район с. Красносілля. У 1978 році у сина Леоніда та невістки народився довгожданий онучок. Молодим батькам потрібно працювати в місті і Ганна приймає рішення забрати малого Олежика до себе. Летять роки і випроводжає Олега в перший клас…
         Щастя… Яке воно? Кажуть, що різне буває: і за виміром, і за станом душі… 
         Героїня цієї розповіді не раз відчувала щасливе почуття, хоч її доля вередлива і непередбачувана, невблаганна у своїх вчинках, недосяжна людському розумінню. 
         Люди з великою силою волі, зрештою, перемагають вчинки долі у нерівному двобої. Такою сильною особистістю у боротьбі з невблаганною долею постала Ганна Данилівна. 
       27 грудня 1993 року трагічно загинув син Борис. І, як наслідок, прийшов той злощасний день, коли без сторонньої допомоги не змогла ступити і кроку. Хвороба нещадно швидко прогресувала і прикувала до ліжка. 
       Страшний душевний біль переживає Ганна. В такі хвилини головною розрадою стає Біблія – духовне джерело, яке вселяє віру, дає наснагу і сили жити. І Ганна Данилівна починає оживати. Сильний характер, тверда воля взяли гору над недугою. Головним її уподобанням стало вишивання. Сонячні барви її рушників, серветок, подушечок радують людей. Проте доля посилає нові випробування. Помирає хворий син Леонід. Раптово трагічно обривається життя єдиного онука Олега, помирає невістка… 
        В такі хвилини відчаю в Ганни Данилівни, здавалося, зупинилося серце. Якось приснився сон. До ліжка її підійшов старенький дідок і каже: «Ганно, візьми себе в руки. Вони полягли, їх не зведеш, а жити треба…». 
        В народі кажуть: « Час лікує», та тільки душевна рана матері не загоюється. Доля побила, але не зламала… 
      І надалі вишиває Ганна. Вишиті штори на двері чарують своїми пишними маками. І дарує свої вироби щира і привітна Ганна Данилівна. Самотньою ніколи не буває. Завжди поруч надійний помічник і розрадник мужній Полікарп Улянович. Світ не без добрих людей. Не було б і дня, щоб хтось із односельців не завітав до неї на хвилинку погомоніти або просто привітатись. 
        «Треба все приймати і треба жити. Прошу в бога, щоб не опуститися. Шукаю розраду в чужих дітях і онуках, радію за їх і вони не цураються, заходять і провідують». 
І уже веселіше дивиться Ганна на білий світ. Радіє і дякує Господу, який допомагає і дає сили на життя. Так і летять роки, як осіннє листя, змітаються плинним часом і зникають у безвісті… життєвим кредом є: «Бути Богу угодному і у людей бути в пошані. Жити чесно, справедливо, допомагати людям і не нарікати на свою долю».

Ганна Рудик, бібліотекар ПШБ

с. Красносілля  Гощанського району

Рівненської області




Квіти на полотні
 
         Вже котрий рік до нашої бібліотеки, якою я завідую, надходять бюлетень «Інва.net». В останньому номері прочитала листи читачів до журналу і вирішила написати до редакції сама. 
         Хочу розповісти про свою активну читачку, людину щедрої душі, хорошого, доброго серця і золотих рук – Галину Андріївну Усар. 
         Здоров’я все частіше підводить (інвалід 2 групи), але ця людина не втрачає оптимізму, надіється на Бога і лікарів, старається жити повноцінним життям. В неповні 50 лікарі винесли страшний діагноз – захворювання крові. Це було, як грім серед сонячного дня. Розпач рвав на частинки серця, а розум свердлила думка: «І скільки лишилося? Як жити далі?». Але ця жінка і сьогодні не піддається апатії і депресії. Вона знаходить собі розраду в церкві та книгах, які ми їй приносимо з бібліотеки. А ще Галина змалку подружилася з голкою і навчилася передавати навколишню красу в українських вишивках. Якщо ви завітаєте навесні чи влітку, вас зустріне впорядкована оселя, затишок і багато заквітчане повітря, а коли холодні вітри рознесуть останні пелюстки осінніх хризантем і тоді пані Галина не розлучається з ними. Вони оживають на полотні. 
         Яких тільки рушників не вишивала Галина Андріївна ! Тут і весільні на які кладуть коровай, і ті, які стелять молодятам під ноги, благословляють на сімейне життя, і ті, що вішають на ікони. 
      Милує око своїми кольорами і квітами різнобарв’я серветок. Ось троянда посміхнулася до сонця, а ось барвник зажурився у росі. Ромашка прокинулася з ранку незабудку і закружляла у веселому танку. 
       А як би ви побачили подушки Галини Андріївни!!! Різних розмірів, квадратні, круглі, довгасті,вони наче пісню співають про сонце, літо і тепло. У світлині Галини Андріївни Усар висять над дверима вишиті штори, на дивані кріслах – накидки. І не дивно, що на Святі народної творчості, яке проводиться у Вільгірському будинку культури, на виставці робіт народних умільців, яку організувала бібліотека, вироби пані Галини користувалися особливою увагою. А ще її роботи неодноразово представлялися на районних та обласних виставках. 
Диву даєшся, звідки черпає натхнення ця, виснажена хворобою, жінка, адже вишивання потребує і вміння, і терпіння, і часу. І коли я запитала про це Галину Андріївну, вона лагідно посміхнулася і сказала: «Все це навколо нас, просто його треба побачити!».

Неоніла Стецюк - бібліотекар

с. Вільгір  Гощанського району




Кольори її дитинства
 
         Цю дівчину напевне люблять всі. Рідні і знайомі, малі і дорослі, і навіть, домашні тварини: котик, та собака не відходять від неї. Бо дівчинка випромінює доброту і тепло. 
         Людмила Кравчук (Симонів) народилася 29 років тому з невтішним для батьків діагнозом. 
      Під час вагітності мама перехворіла краснухою, що стало причиною вроджених вад дитини, та попри все дівчина щиро радіє життю, любить творити, особливо захоплюється малюванням. Вона малює скрізь: на клаптику паперу, в хорошому альбомі, фарбами, олівцями, ручкою або просто лозиною на дорожньому поросі. 
         Найбільше її захоплення – персонажі з мультфільмів, казок, переглянутих книг, журналів, а ще тварини і птахи: домашні, сусідські або просто випадково побачені. 
        Здається: а що в цьому дивного?. Багато людей володіють таким даром. Та давайте почнемо з того, що Людмила особлива людина, вона інвалід дитинства першої групи. Аж надто великий перелік недуг для її ще зовсім молодого віку. Вроджений порок серця, глаукома обох очей (бачить лише 0.03% на праве око), неврит слухового нерва. Ні одного дня без ліків, слуховий апарат, який за медичними показниками можна носити тільки кілька годин на день, постійні відвідування лікарів – такі реалії життя дівчинки. А на часі ще одне оперативне втручання, без якого Людмила може залишитися зовсім сліпою, а коштує воно 20 тис. грн. Для сім”ї – це значні кошти, але вони ніколи не опускають рук і завжди сподіваються на краще. 
         Я люблю спілкуватися з Людмилою. Яскравий, багатокольоровий, повний щирого захоплення і доброти її світ відтворюється у малюнках.
 



Творчість – завжди таїна
(про самобутнього художника з села Курозвани Гощанського району Шандалюк Ю.Й.)
 
        Історія – це не щось абстрактне,це те, що створене руками людей. Нам відомо безліч імен, які прославили нашу країну. Проте серед них є такі, які відрізняються від решти своєю унікальністю, живуть зовсім поруч, намагаються бути непоміченими. Саме до таких і належить Юхим Йосипович Шандалюк, інвалід 2-групи, мешканець села Курозвани Гощанського району рівненської області. 
        Народився Юхим 2 лютого 1928 року в сім’ї Шандалюків. Хлопчик ріс спритним і здібним. Коли досяг шкільного віку, батьки, Йосип Кіндратович та Матрона Ільківна,Віддали його до польської школи. Відрізнявся Юхим від однолітків своєю винахідливістю: то свисток змайструє, то літака,то паперового змія. Все йому вдавалося легко і швидко. Ще навчаючись у школі, помітив у собі хлопець здатність до малювання: на що не подивиться, те скопіює,або просто свою фантазію прояви і виходить малюнок. Проте чомусь саме таких людей доля не шкодує – розпочалася Велика Вітчизняна війна і Юхим встиг закінчити лише 4 класи. Старший брат Іван пішов на фронт та так додому і не повернувся. 
       Тепер Юхим Йосипович згадує, як тяжко їм тоді приходилось. У пам’яті також закарбувалося події,як його малого взяли допомагати радянським воїнам налагоджувати переправу через річку Горинь поблизу села Горбаків Гощанського району. Цілу ніч підліток власною підводою підвозив матеріали для нової переправи. 
      Невдовзі після завершення війни не стало батька. На плечі Юхима лягли господарські турботи. Скільки літ з тих пір минуло! Довелося чимало пережити,але, незважаючи на всі труднощі, негаразди, втрати та інвалідність, ніщо не позбавило цю людину любові до життя, творчої іскринки у серці та любові до прекрасного. Ось уже скільки років підряд милують око незвичайні роботи Юхима Йосиповича, без яких не обходиться жодне сільське свято, жодна святкова подія, щоразу збираючи біля себе широке коло шанувальників. Адже на цих полотнах не просто поєднана барви, а вилито людські почуття, справжні та щирі. 
      Юхим Йосипович згадує, що до малярства взявся лише у 50-х роках, коли був у зрілому віці. Перші картини були на релігійну тематику, серед яких «Божа Матір та малий Ісус годують голубів». Потім почали з’являтися й інші: «Феї лісового озера», «