Вітаю Вас Гість!
Субота, 23.09.2017, 12:14
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Революція гідності

Меню сайту

Категорії розділу

.

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ЦОГ ЕІ


.

.

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Архів записів

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Розкажи мені, дідусю...

Розкажи мені, дідусю...

В передмові до книги Павла Загребельного „ Левине серце" є цікаві для нас рядки.

Коли в редакції книгу готували до друкування, Загребельному надійшов лист від Пилипея Андрія, нашого земляка, (якого, до речі, вже немає в живих),який пише:

- Пишу тобі, Павле, в полі, корови пасучи. На коліні. На долоні. Під шум дрібного дощику, спів жайворонка і гуркіт трактора, що тут рядом землю оре. Пригадались лихі роки війни, в які ми разом воювали. Багато хочеться розповісти, згадати, описати... А далі слова Загребельного

- Гай - гай ... А чи все описано, чи все сказано... Наш народ - це і є сама історія...

Небагато слів та вага їх велика. Адже нема нічого дорожчого за життя.

Нас відділяє 60 років від визволення наших сіл від німецько-фашистських загарбників. Але пам'ять про той далекий час не дозволяє забути минуле. Бо в ньому і біль, і Перемога, в ньому - наша сучасність.

А моєму сивочолому дідусю ветерану Григорію Карповичу Поліщуку сняться й досі бойові побоїща, бойові побратими, які не дожили до перемоги.

Одинадцятий день війни прийшов в наші села з повітря

Принишкли кремезні дуби, закривши могутніми плечима тендітні берізки. Опадали з цвіту сріблясті роси. Настояне на лісовому нектарі повітря бриніло липнем. Так було на землі. А в небі кипів бій. Наші винищувачі боронили квадрати мирної синяви від павучих фашистських літаків. Одинадцятий день війни прийшов в наші села з повітря.

- Ось так їх, фашистів проклятих! - хвилювались на землі за рідних наших льотчиків.

Земля хвилювалася, земля рада була допомогти своїм соколам, та не в силі зробити це. А в небі атака слідувала за атакою. Ось клюнув носом літак, виготовлений на круппівських заводах, задимів. І тої миті затріпотів крилами винищувач з червоною зіркою, прошитий в багатьох місцях кулями. Він стрімко падав ... В обійми рідної землі ... В безсмертя... В історію...

Льотчик вів бойову машину, обхоплену полум'ям, на ліс. А може дерева пом'якшать удар? А може... Прийняли на свої плечі тягар дуби. І не втримали. Зігнулося додолу їх верховіття. А вслід бігли люди, щоб врятувати відважного сина, щоб трішечки хоч допомогти йому. Не встигли. Бензобак вибухнув раніше...

Здавалося, то не роси опадають, то квіти плачуть, коли опускали його, посіченого металом і обпаленого вогнем, у свіжовириту, біля останків літака, могилу.

В документах значилося: льотчик - винищувач Дятлов Олександр Петрович. Росіянин. А іще сімейна фотокартка, лист від дружини з Пензи... Йшов одинадцятий день війни ... Великої Вітчизняної

І ніхто з людей ще тоді не відав, що життя багатьох з них, свідків того повітряного бою, переплететься з бойовою біографією льотчика Дятлова.

Осінь 1943-го

У повітрі дихало прохолодою. Чути подих зими. Сусіднє село Пустомити. Мешкав у ньому дядько Іван Довгалець ( брат матері) - так розпочав свою розповідь мій дідусь Григорій. Наші сім'ї жили дружно, допомагала одна одній. Настав час молотьби. Я з своїми братами Володимиром і Михайлом поснідали і поїхали кіньми до дядька Івана молотити золоте збіжжя. Тільки запрягли коней в „манеж”, а із сторони Тучина летять німецькі літаки. Вони стали шугати над Пустомитами. Ми швидко випрягли коней і всі повтікали в ліс. Ось уже й полудень. У повітрі затихло. Не чути ворожих винищувачів.

Почекавши ще трохи, ми повернулись до роботи. Я складав солому. Роздягнувся - робота гріла. Новий піджак повісив на яблуньці у садку.(А він у мене був єдиний).

Знову появився ворожий літак (здавалось, ніби слідкував за нами). Над Мала тином розвернувся і почав палити все підряд. Загорілась солома, будівлі. Ми швидко випрягли коні і до лісу. Згоріло все подвір'я дядька Івана, та не тільки його. Хліба немає...А до того як було боляче, щеміла душа...згорів єдиний піджак...і в що вдітись молодому парубку?

День Варвари

Живими спалили жінок, дітей села Пустомити . Чоловіків розстріляли.

- Серце щеміть до болю, коли згадаєш розповідь дідуся. Німці в білих халатах, зі зброєю в руках окружають село зі сторони Мощон і Тучина. Люди кинулись тікати, в основному чоловіки. Ніхто не міг подумати, що рука фашиста підніметься на старих і малих.

Іван Довгалець теж побіг у напрямку до лісу. Його син Анатолій ( йому тоді було 14 років ) побіг за батьком.

- Тату, візьміть і мене з собою - гукав син. Він ніби відчував, що його чекає смерть.

- Ні, сину, ти будь вдома, з мамою. Тебе ніхто не зачепить, ти малий - почулося вслід.

Син благав, плакав, але батько настояв на своєму. Хлопець лишився дома. По Івану Довгальцю стріляли, збили з голови кашкет, прошила халяви чобіт куля. Але тіло обминули. ...потрібно ще жити.

А Толю з мамою спалили живцем прокляті нелюди. Коли прадід Іван повернувся до села, люди догоряли немов свічки, притуливши дітей до грудей. Впізнав свою кровинку, єдиного синочка, якого вже не стало в живих по одягу, який ще не дотлів.

Облога Малатину

Стихли трохи зойки, крики, гавкіт собак...А налякані малатинці, покинувши свої домівки, боялися повернутися додому. Вночі довідаються, погодують худобу і знову в „мандри"... Так пройшло три дні.

На слідуючий день, вранці, прабабуся (мати мого діда) хотіла ще спекти хліб. Коні стояли вже запряжені. Всі діти готові до втечі. Прадід з дідом моїм Григорієм ходили по вулиці . Раптом почули крик.

- Втікаймо! З Гачана ідуть в білих халатах німці. Це кричав Кухарук Іван (сусід). Тікали хто куди. Село залишилося пусткою. Фашисти окружили рідне село. Сподівання німців були марними. В селі вони зустріли лише двох старих людей: діда Івана і Микиту, яким сказали, щоб повернули жителів до своїх домівок. Чіпати їх вони не будуть. Але ніхто з малатинців не повірив ворогу.

На фронт рушав ще зовсім юним

На фронт рушав ще зовсім юним

(не звідавши солодкого пайка)

і тужний плач летів услід за ним.

В кишені - невеликий молитовник,

Дарований заплаканою мамою його.

Душа щеміла після розставань,

Мов краяли її дошкульно леза.

Малатинці молоді і юні в 44-ім,

А разом з ними і мій дідусь.

Із дому до Білокорович, з Білокорович у Новоград - Волинський, до Києва - столиці...

А потім фронт і фронт... III Білоруський, Прибалтійський III, Український І. Крізь град картечі й віхолу зубасту ішов пліч - о - пліч разом напролом під кулями в стрімкий зухвалий наступ, звільняючи місто Псков, Литву, Естонію, Латвію, Західну Прусію, Польщу, Німеччину, з боями брав місто Котовіца, форсував річку Одер, визволяв Венгрію, Чехію, де й зустрів радісний День Перемоги.

Дідусь мій високий статечний чоловік, цікавий співрозмовник. Він любить розповідати про довгі бойові походи, згадуючи своїх бойових товаришів.

Слухаю розповідь дідуся про його бої:

- за пораненого батька, товаришів! - натискав курок.

Скільки було в його шквальних атак.

Де і як воював мій дідусь, повний звіт можна побачити на його грудях, коли він у дні свят надіне свої бойові нагороди.

А зараз дають про себе знати і рани і літа...

Спливає час, летить, як птах невпинно,

Ще трохи - й юність понесе мене у світ

І я вклоняюся вам, дідусю, низесенько до ніг

За ніжну ласку, тепло долоньок ваших рук,

За мій веселий і щасливий сміх,

За розповіді про бої років жорстоких.

...Спливає час, немов бурхливі ріки,

А дні летять, як в вирій журавлі.

І як же хочеться, щоб ви дідусю, були живим

І вказували вірний шлях в житті моїм.

Дай, Боже, моєму дідусеві ще багато сонячних ранків, бо йому є ще багато що мені розповісти ....

Довгі зимові вечори...

- Дідусю, де ви вперше і коли почали воювати?

- Воювати почав у травні 1941 року під Псковом.

- А в якому полку?

- Воював я в 835 артилерійському полку 7 батареї. Спочатку був орудійним номером до кінця 1944 року, а з кінця січня 1945 року став наводчиком 76 міліметрової гармати, яким був до кінця війни.

- А які ще люди з Малатина пішли разом з вами на фронт. Чи всі вони повернулися додому?

- Всіх придатних чоловіків різного віку забрала війна на фронт, але не всі повернулися Довгалець Василь Харитонович, Довгалець Микола Іванович, Грушевський Микола Кузьмович назавжди лишилися лежать в Білорусії. Якимчук Микола Федорович, Довгалець Леонтій Ілліч поліг у Польщі. Воробей Денис Петрович, Хролець Михайло Кирилович - у Литві. Шикунець Артем Никонович загинув у Прусії.

Всіх, нараз не згадаєш, адже в кожного з них своя доля

- А чи пам'ятаєте, дідусю, тих, хто пропав безвісти?

Важко було в перші роки зустрічати односельців: батьків, матерів, сестер, жінок, які все ждали і ждали своїх рідних... Балабата Семена Івановича, Вороб'я Омеляна Григоровича і досі невідомі могили, де вони спочивають.

Я хочу і вірю, що те, що я пережив і побачив на фронті, щоб не довелося пережити більш нікому.

Довгі зимові вечори... а сивочолому ветерану хочеться все розповідати і розповідати... і поки ще мій дідусь живий, я хочу все слухати і слухати його притишений голос.

Роботу виконав Манзюк Микола Святославович член гуртка "Літописець” . (c. Малатин)

Категорія: Мої статті | Додав: Bibl_ (04.06.2013)
Переглядів: 660 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: