Праця людей на землі дає добрі результати. Добробут значної частини жителів набагато покращівся.

   Але не лише щоденними проблемами турбуються жителі. Намагаються і духовно збагатити своє життя.

   Щорічно в селі проходить свято Села, на якому його мешканці можуть розважитись: побачити виступ хорового колективіву ”Вербиченька„ та молодіжного хореографічного колективу „Самоцвіти”.

   І донині краса села, його мальовничі пам’ятки, неповторні традиції привертають увагу багатьох. Здавалося б, у такій по-справжньому райській місцині тільки б жити та радіти життю. Тим часом багато молоді виїжджає з Курозван. Виїжджає туди, де побутові умови кращі, де є заробітки. Бо праця на землі чомусь втрачає свою ціну.

   Але місцеві жителі люблять своє село, бо знають: ніде нема таких співанок як у них. Тільки в Курозванах, і більше ніде, і тільки в тій хаті, де протягом року одружили доньку чи сина, на Різдво звучить колядка, що вселяє гордість в серця тих, хто її співає та чує:

„ Ой радуся, земле!...”

Хоровий колектив „ Вербиченька”(c. Курозвани)

Учасниці хореографічного колективу „ Самоцвіти”

готуються до виступу 

Ой котився ридван

Ой котився ридван через наше село

Святий вечір.

Через наше село через Курозвани.

Святий вечір.

А в тому ридвані красная пані.

Святий вечір.

У неділю рано убиралася.

Святий вечір.

Да клала на себе срібло-золото.

Святий вечір.

Ой як сідала в нову карету

Святий вечір.

Воронії коні попужалися.

Святий вечір.

Молодії слуги полякалися.

Святий вечір.

Ой пан, наш пан (ім’я господаря).

Святий вечір.

Дав мені коні неученії.

Святий вечір.

Дав мені слуги незвичайнії.

Святий вечір.

Ой пані, моя пані (ім’я господині).

Святий вечір.

Дай, Боже, за рік діждати.

Святий вечір.

Поїдемо, пані, колядувати.

Святий вечір.

Ой дам тобі коні ученії.

Святий вечір.

Дам тобу слуги звичайнії.

Святий вечір.

А за цим словом бувайте здорові.

Святий вечір.

Дана колядка увійшла до збірки „Українські народні колядки і щедрівки”  упорядкованої фольклористами.

До ціє ж збірки увійшла щедрівка, у якій використана місцева топоніміка:

Прилетіла зозуленька,

Підвікном щебетала.

Підвікном щебетал,

Красну панну пробуджала:

Красна панно, вставай рано,

Вставай рано, ранесенько,

Чеши коси гладесенько.

Надься на гостей із трьох містей.

Одні гості із Вільгора,

Другі гості із Острога,

Треті гості із Курозван.

Із Вільгора – одослала,

Із Острога – хустку дала,

А із Курозван – приймала,

Калачами годувала...

За цим словом, бувай здорова,

Красная панно ( ім’я господині)!

Цікаве село і тим, що фітотерапевт Є.Товстуха, якого знає вся Україна, працюючи в 60-их роках в Гощі неодноразово відвідував його. Він збирав етнографічний матеріал про наш край і зробив справжнє відкриття-від однієї бабусі записав текст змовлення, якому щонайменше 5000 тисяч років. І це не голослівне твердження. Про це говорив сам Товстуха.

А про курозванівське весілля чуло, либонь, багато людей. Про даний обряд, зокрема святкування весілля кінця ХІХ-початку ХХ століття, ґрунтовно написано на російській мові у книзі В.Г.Кравченка під заголовком „Свадьба в селе Курозванах”, що друком вийшла у Житомирі в 1902 році.  Автор достоменну розповідь про цей обряд та й життя місцевого люду почав і записав від, як зазначено у книзі, „ солдата-крестьянина села Курозван, Гощанской волости, Острожского уезда Луки Дмитреевича Зиневича”, з яким довелось служити в острозькому полку.

На початку „Свадьби...” В.Г.Кравченко подав цікаві відомості про саме село. Зокрема, що воно знаходиться на віддалі 5 верст від поштової станції Гоща, 33-від Острога та 131 версти від Житомира, тодішнього центру Волинської губернії. У Курозванах на той час знаходився 161 двір, де мешкало 527 душ.

Слід зазначити, що весільний обряд було подано із високою точністю діалогів, що звучали від першої і до останньої хвилини дійства, текстами пісень, приказок і приспівок. що й дотепер побутують в Курозванах.

До книги, також увійшли загадки, створені самими жителями села. Хоча б такі: „Як те звуть, що люди довбуть?” ( земля ); „Що найчастіше цілують?” ( кухоль з водою); „ Невеликий погребець, а повен яєць?”(зуби); „Одного батька, однієї матері – ні тому син, ні другому? ( дочка); „ Залізний тік – свинячий перетік”( пательня).

З книгою Кравченка був добре  знайомий автор українського гімну „Ще не вмерла в Україні” Павло Чубинський. Він схвально відгукнувся про неї, особливо у частині, де йшлося про дослідження місцевих говірок, до яких входили такі різновиди як волинсько-українська, середньо-українська або польська, пінсько-волинська і середньо-пінська. Вочевидь, що ця праця Кравченка у той час цікавила й багатьох інших патріотів національної мови та культури взагалі. Свідченням того є факт, що автор подарував свою „Свадьбу...” видатному українському письменникові, вченому і громадському діячеві Борису Грінченку з таким написом: „Високоповажному добродієві Б.Д.Грінченку 10 квітня 1902 року від В.Г. Кравченка, м.Житомир”.

Василь Кравченко досить влучно висловився про те, що вичерпного матеріалу, звичайно, ніколи зібрати неможливо взагалі, адже скромні сили однієї людини дадуть  далеко не все, що потрібна спільна і цілком сумлінна праця широких кіл громадськості.

Село дало життя багатьом людям, поцілованим Богом,  відомих своїми талантами та здібностями.

Село багате на таку історію, такі визначні пам’ятки,  таких людей-самородків, ще довго гратиме барвами самоцвітів, барвами веселки і знайомитиме нас зі своїми новими надбаннями, бо має великий потенціал, бо

Ніде нема таких співанок, як у нас!

Кожна сторінка села-це барва. Барва яскрава і неповторна. І вона не одна. Ознайомтеся з ними, благо вони того варті.

Нехай для кожного, кого зацікавила історична та мистецька спадщина села, для всіх, хто візьме в руки цей альмонах, він заграє всіма барвами Курозванівської веселки.

Село моє звичайне, як всі села!

Але мені - єдине на весь світ.

Яка калина під вікном весела.

Який весною яблуневий цвіт.

Я так люблю села простори!

Його поля, сади, луги.

Люблю латаття, що мов зорі

На річці вкрило береги.

Люблю вербу в зеленім листі,

Що розпустила пишно коси.

Люблю і трави шовковисті,

І чисті вранішнії роси.

Люблю доріжки і стежки,

Якими йду щодня до школи.

А ще – споришу моріжки

І дивний запах матіоли.

Люблю і батьківську хатину,

Де рідний затишок й тепло.

Люблю єдине на Вкраїну

Моє найкращеє село!

Трохимчук Олена Ярославівна