Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 20:14
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Революція гідності

Меню сайту

Категорії розділу

.

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ЦОГ ЕІ


.

.

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Архів записів

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Чорний день Варвари

Чорний день Варвари

Ще спала затуманена земля.
Анебо здригалося в злобі.
Ніхто не знав, не відав, звідкіля
Летить війна з хрестами на собі.

Війна хто пережив її, той знає, скільки горя і страждань принесла вона людству. Скільки людських трагедій і страхіть принесла вона нашій мирній землі. Розпочалося 22 червня 1941 року і страшно відгукнулася масовим знищенням невинних людей.

Дві імперії: радянська і німецька зіткнулися в двобої. І хоч У Другій світовій війні приймало участь 72 держави світу та радянсько-німецький фронт був головним де вирішувалась доля людства. Наша держава Україна стала буфером між цих двох імперій, що змагались між собою.

Територія України була тимчасово окупована фашистами, які чинили тут кривавий терор.

На території Рівненської області велися бойові операції проти фашистів регулярними військами 5-ої армії, і 8-ої, 12-ої, 22-ої механізованими корпусами, 10 танковою дивізією. На місцях велися оборонні бої партизанські загони та боївки УПА. У всіх була одна мета - звільнити наш край від фашистів.

Ішов третій рік війни 1943 рік. Фашисти озвіріло знищували села і міста. На Україні було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл. Лише в Рівненській області було зруйновано і спалено 86 сіл. А в Гощанському районі села Лідівка і Борщівка стерті з лиця землі. Спалено і наше село Пустомити. 17 грудня 1943 року 485 людей було загнано в клуню, що знаходилася неподалік сир заводу і живцем спалено. Це наші рідні, близькі, у когось батько, брат, сестра, дідусь, бабуся, мати, діти, а то і цілі сім'ї і родини. Тільки в пам'яті людській і досі живе заграва давньої страшної біди. Щоб пам'яті вогонь не згас, ми свято бережемо ті скуті відомості про цих людей, що покояться тут.

Я вирішила провести історичне дослідження і написати історію того страшного дня - 17 грудня 1943 року.

Передімною постало запитання: "Чому саме Пустомити спіткала така страшна доля?"

Вивчаючи розповіді свідків трагедії, аналізуючи статті районних краєзнавців, я відшукала дві різні відповіді на поставлене запитання.

Одна з них: за кілька жовтневих днів у нашій окрузі з літаків фашисти знищили багато селянських садиб у Коростятині, Сінному, Жалянці, Матіївці, Пустомитах на хуторі Михаїха.

У тих селах, де стояли окремі загони вояків УПА і які не допускали сюди німецьких загарбників. За це вони й мстилися. Бо ж для вермахту, насамперед, на окупованій території треба було збирати худобу на м'ясо, зерно та хліб. А цих продуктів не дозволяли брати самобранці.

Пустомити поруч з лісом, де дислокувалися крупніші підрозділи повстанців. От і дісталося цьому селу від фашистів більше. Те що вороги не довершили з літаків, доконали своїми наземними військами 17 грудня 1943 року. Саме на Варвару.

За свідченнями інших свідків трагедії, причиною спалення села Пустомити на той час входило до Тучинського району, яким керував Ляндвирт (німець), а перекладачем у нього був поляк, який всіляко намагався налаштувати німецьку владу проти українського населення. 

У Пустомитах в панському маєтку німці створили держгосп. Економом працював поляк і більшість обслуговуючих теж були поляками. Місцеве населення примушували виконувати роботу у держгоспі безплатно.

В селі Грушівка Соснівського району Павлом Шкутом була організована група людей, які займалися розбоєм і нічого спільного з загонами УПА не мали. Ця банда здійснила наліт на німецькі держгосп, постріляла свині, побили момполами управляючого і обслуговуючий персонал тай зникли.

Управляючий написав донесення в район, що нібито все це здійснили жителі Пустомит і вказали 17 прізвищ чоловіків. З району приїхала бригада, заарештувала 8 чоловіків, які так і пропали безвісті, а решті вдалося сховатися.

У відповідь на це вояки УПА приїхавши в село розстріляли двох вояків поляків, управляючого і робітника. За декілька днів у селі з'явився німецький гарнізон. Цей день і став чорним днем в історії Пустомит.

Однак більшість дослідників схиляються до першої версії.

Вивчаючи розповіді очевидців трагедії, я хотіла відтворити події, що відбувалися у Пустомитах 17 грудня 1943року.

Передімною постала страшна і вражаюча картина того дня. Ось, що згадують про це очевидці.

Іван Пилипей пише:"...Це трапилося 17 грудня 1943 року. Запам'ятав дату, бо це було на свято Варвари. Зранку ми з матір'ю вирушили в село Мощони на релігійне зібрання, а батько залишився вдома, у Пустомитах. Ми вже були в дорозі, коли побачили, що наше село облетів німецький літак. Матір це стривожило, і вона сказала мені, щоб я повернувся додому і сказав батьку, щоб він відвіз усіх дітей у Мощони. 

Але коли я добігав до своєї хати, навкруги здійнялася шалена стрілянина. Це фашистські карателі вже оточували наше село. Батько сказав мені, щоб біг до дядька Сергія і сховався у нього в льоху. Він також сказав, що там уже мої сестри Оля і Женя та брат Микола.

Під посвист куль добрався я до дядькового обістя. Незабаром сюди прийшов і батько. Село вже палало. Батько прощався з братом, а нашим дядьком Сергієм і пішов до своєї хати. Ми бачили, як до нього підійшло троє німців, один з них запалив наш хлів. А потім ми почули кілька пострілів, і я зрозумів, що батька ми вже не побачимо живим.

Якимось чудом мені вдалося тоді вибратися з палючого села, дістатися до Воронова, а потім і до Мощон. Наступного дня ми з матір'ю повернулися в Пустомити. Батька знайшли на місці, де був хлів. У нього лише обличчя можна було впізнати, а руки й ноги по відгоряли.

Ми з мамою загорнули тіло тата в ряднину і повезли на цвинтар. Та знову почули стрілянину в селі. Це загін есесівців повернувся в село, щоб забрати недограбоване, а заодно і добити тих, хто залишився живим після того жахливого грудневого дня. Як потім стало відомо, тоді в цьому селі Пустомити загинуло близько 500 мирних жителів."

А ще - розповідь одного з не багатьох очевидців трагедії Миколи Пилипея, якому тоді було 14 років. - Того дня, - зі щемом в голові згадує Микола Карпович - я з матір'ю пішов до лісу, щоб нарізати лози. Батько з рештою дітей лишився вдома.

Повертаючись у село десь о п'ятнадцятій годині, ми побачили німців у білих маскувальних халатах. Вони швидко оточували будинки, де вже лунали постріли.

Мати потягла мене назад, до лісу. Але фашисти перенесли вогонь і туди.

Близько 200 карателів прибули в Пустомити на машинах. Я нарахував 14 вантажівок і 2 легковики. Серед озброєння виділялися кулемети, автомати, ручні гранати.

Солдати з собаками зганяли людей до маслозаводу. Не пожаліли ні 105-ти літню Катерину Тимощук, ані малих і недужих. Підштовхували тих, хто не міг ходити.

Все це нам переповіли опісля люди, які залишилися живими і, вибравшись з-під трупів, з димом відповзли в безпечне місце. На жаль вони вже померли.

Знаю, що врятувалися Павло Пилипей ( його поранили) та один хлопець-шубківець.

Бог того дня змилостивився і над нами. Тому і батько, і решта малих не загинули, ось як це сталося.

Тата і дітей німці гнали з околиці, де ми жили, у центр села. Аж тут зупинився легковик. Конвоїр став рапортувати одному з офіцерів, що вийшов з авто. Скориставшись цим, батько потягнув малих у садок, а звідти - до стайні, що вже палала. Відтак з димом усі кинулися в поле…

В село я повернувся наступного дня. Те, що побачив, не привидиться, либонь, і в найстрашнішому сні: хата - згоріла, хлів - теж. У корів від високої температури полопалися животи і з них стирчали телята. Свині зникли взагалі, їх позабирали з собою палії.

А поряд ще жахливіша картина. Серед попелища стоять навколішки жінки з дітьми. Дехто вже зовсім обвуглився, окремі ще димлять...

З нашої родини у вогні загинули 37 чоловік. Взагалі ж Пилипеїв сконало тоді 26 сімей.

Третього дня відбувся похорон. Людей збирали по кістках, упізнавали по клаптях одягу, силуетах. Позаяк згоріли всі пустомитівці, то ховати прийшли мешканці інших сіл, хуторів...

Як могло таке трапитися? Люди не вірили, що їх будуть знищувати. За два дні до трагедії в село прибули німці і стали перевіряти документи на поставку продуктів. При цьому вони поводилися коректно, нікого не били, не сварили. Такий єзуїтський хід притупив пильність... 

Ольга Метельська одна з живих свідків Пустомитівської трагедії. В пам'яті назавжди закарбувалися її спогади.

... Олі — шість років. З усіх боків село оточують гітлерівські головорізи, беруть в кільце. Втекти не можливо. Автоматні черги, зойки, в центр Пустомит зганяють всіх: і молодих, і немічних, і дітей. Забрали дванадцятирічного брата Петра. Поранена матір ховається з Олею в льоху. Навкруги вогонь, дим, страшні людські крики. Дитяча пам'ять фіксує все до подробиць і на все життя, щоб потім розповісти про це підростаючим, щоб не забули, щоб до віку пам'ятали.

Її знайшли свої люди в льоху біля холодного тіла матері. А сьогодні в живих немає вже й дочки: відцвіла, віджила, як і всі ми на цьому грішному світі...

Жінки і діти знайшли свій останній спочинок у хаті Петра Пилипея, а навпроти, в хаті Івана Пилипея розстрілювали чоловіків.

Як взяли Тихона Пилипея і везли до будинку Петра, то вже на порозі той відчув щось прикре. Пручався, виривався. Тут його і застрілили. Дали команду Петру Пилипею затягнути Тихона до хати. Тут була вже гора трупів ( на місці й розстрілювали). Упав Павло між ними, притаївся. Поранений сусід застогнав. Добив фашист. А Павла куля обминула. Так і лежав.

А потім, добре знаючи в хаті свого родича всі входи і виходи, поліз під піч, а звідти в комору. Правда, погано бачив і чув. Облапав комору, ще на одного наштовхнувся.

- Ти молодий, - каже, - добре бачиш і чуєш, то греби під підвалою.

Заходилися до роботи. А німець з двору почув якесь шарудіння, та "Ган"! Від кулі очі запорошило.

Так їм обом вдалося втекти від смерті.

Історія... Важко сказати про все в загальному. Тут кожна людина - історія мабуть, потрібно з цього починати. Всі спалахнули єдиною свічкою: і малі, і старі. Хто знав, що таке зроблять нелюди...

А й справді, навіть не здогадувалися. Хоч би оцей факт.

Один з пустомитівців запримітив, як до села наближається з боку хуторів шеренга озброєних людей в маскхалатах. Вивів коня, попередив про це хатніх. І гайнув у бік лісу. За ним слідом пустився бігти його п'ятирічний син.

— Тату, тату!

Задихався від втоми, та все біг і біг. Зупинився батько, розвернув коня, сердито накричав на малого.

— Вертайся додому, кажу тобі.

Не слухався, плакав, просився взяти з собою. Та заробив нагайкою і змушений був, хлипаючи, простувати назад, де його чекала вірна смерть.

Вернувся чоловік ввечері додому, а навколо згарища, і догоряють люди, як свічки, тут же дружина, діти. Тільки й вимовив:

— Сину...

Він до віку, до самої смерті не міг забути і той день, і як біг за конем синок, і як свиснув у повітрі батіг. Посадиш малого на коня - рятівний круг поруч. Та ... Видно доля така...

.. .Палали Пустомити, горіли люди. Не можна забути такого, не можна простити нацистським нелюдам сотень невинно убієнних земляків, які піднімалися на свою Голгофу, оповиті пекельним полум'ям, і полишали цей світ у нелюдських муках...

Востаннє мати обняла дитину
І лиш змогла сказати: "Сину!"
І до грудей так тісно притискала
У Бога для себе чуда благала
Та полум'я нещадні, злі язики
В обійми забрали свої навіки...

Такі рядки написала вчителька української мови і літератури Іванишин Людмила Іванівна під впливом цієї трагедії. 

Щоб жодна людина не була забута розпочалась кропітка робота в архівах та з свідками трагедії. Однак на сьогоднішній день вдалося встановити лише імена 325 осіб. Адже на той час в селі перебувало багато жителів з інших сіл району, які знайшли прожиток в оселях близьких та знайомих.

...Притишеними ударами метронома пливуть імена тих, хто сконав на багатостраждальній Пустомитівській землі 60 літ тому: Мосійчуки, Ткачуки, Озарчуки, Приболотні, Тимощуки, Кучеруки, Пилипеї, Мельники...

Односельці свято зберігають пам'ять загиблих, спорудивши на місці трагедії обеліск з барельєфом матері, яка своїм тілом прикриває немовля. Навпроти пам'ятника жертвам фашизму, повстав ще один міцний хрест. Вони символізують нашу з вами пам'ять, пам'ять живих, щоб, допоки ходитимемо на цій землі, пам'ятали про злодіяння зайд, про страшні часи, про тих хто прийняв мученицьку смерть, не будучи ніколи політиком. І щоб ніколи не крутили нашою історією, як циган кіньми.

"...Не має людини, щоб була, як острів, сама по собі: кожна людина грудка землі, часточка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис, або оселю друга твого, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін - він по тобі". Ці слова були мовлені чудовим поетом - англійцем Джоном Донном майже чотири століття тому. Вони не втратили свого

...Шістдесят років тому було спалено поліське село Пустомити.

Присвячене пам'яті спалення с. Пустомити Присвячений визволенню України від фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні. Туристсько-краєзнавча експедиція "Краса і біль України”. Роботу виконала Шумило Мар’яна Романівна президент гуртка "Літописець” Малатинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. (с. Малатин).

Категорія: Мої статті | Додав: Bibl_ (04.06.2013)
Переглядів: 294 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: