Але він не повернувся із бою...

Чорною сторінкою ввійшли в книгу історії роки війни з фашистською навалою, їх відлуння відчувається ще й сьогодні, особливо коли побачиш учасника тих страхітливих подій. А їх з кожним роком все менше.

Того далекого, 1944 року з невеличкого поліського села Матіївка на захист своєї Батьківщини пішли на фронт понад 30 молодих здорових юнаків та чоловіків. Повернулися додому менше половини... А сьогодні в Матіївці залишилися всього 2 учасники війни. Один із них - кавалер орденів Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки та багатьох медалей Микола Іванович Бакай, інвалід 2-ї групи. Свій бойовий він пройшов від рідного села до Східної Прусії. Коли йшов на фронт, то спочатку страх не покидав, бо ж війна є війна. Але бажання помститися за батька, якого німецькі поліцаї вбили в рідному селі, взяло своє. «Я вам, гади, покажу!» - думав тоді Микола Іванович.

В російському місті Пенза юнак опанував спеціальність кулеметника. А тоді його відправили на білоруський фронт за Брестом. Добре пам’ятає свій перший бій 14 січня 1945 року. Це було в Польщі, біля річки Вісла, Помічником Бакая був узбек Короваєв. Бій був запеклим і тривав день і ніч. Наказ був один і суворий - захопити німецькі окопи, вибити ворога з позиції" будь якою ціною. Після жорстокого бою лише вранці німці почали відступати до містечка. Перестрілка велась шалена. Коли ж Бакай глянув на німецькі окопи, то помітив фашистську каску. Наказав Короваєву дати кулеметну чергу по ній. Знехтував помічник, сказав, що то просто німець забув свою каску .А коли пішли в атаку, то виявилося, що то причаївся ворог, який відкрив по них кулеметний вогонь. Короваєва було вбито відразу, а Миколі Івановичу куля пробила біля коліна праву ногу. Стікаючи кров'ю Бакай доповз до рівчака і ліг. Повернутись чи піднятись не можна було - ворог помітить. З обох боків шум, дим, стрілянина. Коли глянув вздовж рівчака, то замітив за півсотні метрів німців, а недалеко від себе солдата із своєї роти, який сидів і постійно" коливався, тримаючи рукою своє підборіддя. Микола Іванович взяв гранату, про всяк випадок, і підповз до солдата. Як виявилося, у того осколком було відбито частину нижньої щелепи. Причаїлись, а коли стишився бій - обоє доповзли до своїх окопів. Солдати заривались в сніг. Гак кращою була вірогідність вберегтись від куль. Поранений Бакай місяць лікувався санчастині. Коли рана зажила Миколі Івановичу видали в: ручного кулемета І знов відправили на передову 2 Білоруське фронту. І ось знову підрозділ, де служив Бакай, готується, наступу. Командир роти Ботанік повідомив, що зранку 10.00 - наступ. Кожний в напрузі, в очікуванні 6окю.

Рівно о десятій ранку наші почали артпідготовку. Суцільний гул, свист, полум'я. "Тоді вперше відчув силу радянської зброї, - пригадує Микола Іванович. - Лісок, де причаїлися німці, за якихось 10 хвилин катюші перетворили на січку." Пролунав наказ: "В атаку." Бійці криком "Ура” кинулись в атаку на позиції фашистів. Німці не витримали і почали втікати. Бакай вів прицільний вогонь із кулемета по ворогу. Його напарник ледве встигав подавати диски: набоями. Але раптом в кулеметі заїв замок і диск не міг зайти в своє гніздо. Солдатові потрібно було хоч на якусь мить під вогнем ворога піднятись на коліно і вправити диск з набоями в кулемет. І тут сталося непоправне. Куля з ворожого кулемета влучила в ногу і розбила коліно. Встав. Хотів ще бігти. А нога вже теліпається. Помічник підхопив кулемет і пішов далі. Бакай відповз до окопів і там пролежав до вечора. Кров стікає, а перев'язати немає чим. Лише ввечері, коли бій закінчився, боєць помітив двох санітарів, які шукали своїх поранених, перевертаючи трупи. "Хлопці. Я ще живий. Допоможіть” - гукнув до них поранений. Підійшли. Підв'язали ногу і потягли в тил. Не далеко, але довго тягли в темряві. А німці щохвилини випускали ракету за ракетою, вишукуючи для снайперів цілі. Це було друге поранення Миколи Бакая, 2 березня 1945 року у Східній Прусії, в бою за містечко Мар’їн Ведер.

У санчастині йому відрізали перебиту ногу. А лікуватись відправили в Ульяновськ, в госпіталь. Там зачистили рану, а згодом вона зажила. "Дуже гарне було ставлення лікарів" - пригадує Микола Іванович. Тут мужнього бійця і зустріла звістка про Перемогу. Тоді приїхав у госпіталь генерал, також на протезі, і привітав всіх хворих, інвалідів з Великою Перемогою. "Ми всі, хто там був, просто плакали, не від болю, а від радості, - розповідає Бакай, - Прибулий генерал з хвилюванням говорив нам, які ми герої, яку війну виграли, якою ціною захистили Вітчизну”.

З Ульяновська Бакай направили в Куйбишев. Там і протез йому виготовили. Додому не писав що ногу вище коліна відрізали, щоб не турбувати маму. Написав, що просто поранило в ногу. Коли з Куйбишева в "товарняку" довезли до Рівного, то тут відчув, що таке одна нога. А як добратися до Матіївки? Попросив начальника станції допомогти йому добратися хоч за місто. Машиною підвезли до Городища, що біля Рівного, там переночував у якогось господаря. А на другий день на милицях дійшов до Тучина. 3нову нічліг. Вранці надів протеза і вийшов шукати попутній транспорт, щоб доїхати додому. На щастя, в Тучин приїхала односельчанка Зериха відвідати свою дочку, яку енкеведисти тримали під арештом. Вона й привезла з Тучина до Матіївки молодого, красивого, але без ноги, Миколу. Уже в селі, ввечері помітивши в дворі матір солдата, гукнула . " Марисько. Я тобі сина привезла." Та ще довго стояла, не вірила. Тоді Микола, пересилюючи біль у нозі, яку натер протезом, підійшов до воріт. "Добрий вечір, мамо. Це я...” і заплакали обоє - син і мати, що повисла у нього на плечах.

"А ти ж писав, що поранений у ногу?” - запитала мати, оглядаючи сина. Тоді й довелося показати рану. Материнського плачу додалось. Та що вдієш? Хоч так живий повернувся.

Довго не одружувався Микола Іванович. Статний, чорнявий, вродливий, хоч і без ноги, але приваблював багатьох дівчат. Одружився уже в 1946 році, дружиною взяв Ольгу Платонівну, свою односельчанку, яка щиро полюбила хлопця і він відповів їй взаємністю.

Ще на фронті, в окопах, при розмові із однополчанами, говорив, що коли виживе, повернеться додому і одружиться, то буде просити Бога, щоб у їхній сім’ї родилися лише дівчата - дочки, щоб не воювали як він, один у матері син. От Бог, мабуть, і почув це бажання Бакая: має він чотирьох дітей і всі дочки: Леся, Ніна, Рая і Марія. Всі вони роботящі, хазяйновиті, створили свої прекрасні сім'ї, а нині мають уже своїх дітей і онуків.

Не даремно він воював: наша держава вільна, незалежна, а його родина чесна, роботяща і має хліб і до хліба.
А підростаюче покоління вчиться у таких людей, як Микола Іванович Бакай, мужності, мудрості, витримки та бажання зробити своє життя щасливим.

Присвячений визволення України від фашистських загарбників у Великій Вітчизняній війні.
Роботу виконала Довгалець Оксана член гуртка "Літописець" Малатинської ЗОШ (с.Малатин)